Місце Чорноморсько-Каспійського регіону в глобальній стратегії США і Російської Федерації.

Сучасна геополітична ситуація в Чорноморсько-Каспійському регіоні обумовлена посиленням присутності США і НАТО і характеризується втратою Російською Федерацією своїх воєнно-політичних позицій в цьому регіоні. З другої половини 90-х років минулого століття США намагаються посилити свій вплив і воєнно-економічну присутність в Чорноморсько-Каспійському регіоні. Найбільша активність проявляється відносно країн, багатих енергетичними ресурсами. Головним опонентом в реалізації планів США є Російська Федерація.

Стратегія національної безпеки США передбачає розширення воєнної присутності США у всіх важливих регіонах світу. Наявність у Чорноморсько-Каспійському регіоні вуглеводнів ( від 1.5% до 2.8%, а з урахуванням прогнозів - 10% світових запасів) стала причиною особливої уваги до нього з боку США. Суть нового акценту американської геостратегії полягає у виділенні Центральної Азії як особливо важливого для США  регіону, та проведенні у ньому політики, яка пізніше отримала назву проект «Велика Центральна Азія». У 2006 році Конгрес США приймає законопроект під назвою «Акт про демократію і права людини у Центральній Азії», яким передбачено щорічно виділяти 188 млн. дол. на програми розвитку демократії у пʼяти центральноазійських країнах. Документ передбачає фінансування неурядових організацій з просування демократії, розвиток громадянських організацій і політичних партій, створення незалежних ЗМІ, розвиток незалежного радіо і телебачення, а також низку інших напрямів, таких як проведення виборів, боротьбу з корупцією, сприяння розвитку нових законів, підняття правової культури.

Чорноморсько-Каспійський регіон є надзвичайно важливим для США не тільки як ключова ланка створення альтернативних енергопотоків до Західної Європи, але й як один із головних рубежів боротьби з тероризмом, форпост бойових дій в Афганістані, плацдарм оперативного контролю над країнами Близького Сходу і Центральної Азії. Основними зовнішньополітичними завданнями США в регіоні визначено: виявлення пріоритетів кожної із держав регіону; окреслення перспективних напрямків розвитку країн з урахуванням їх наявних ресурсів; визначення та реалізацію можливостей формування засобів колективної безпеки в регіоні; створення центрів, здатних стати провідниками американської моделі суспільних відносин розвитку; створення умов політичної та економічної стабільності як передумови переходу до західної моделі суспільних відносин.

Російська Федерація – ключова держава регіону, яка в значній мірі формує соціально-економічну, етнокультурну і воєнно-політичну ситуацію в ньому. Росія розглядає Чорноморсько-Каспійський регіон як традиційну зону стратегічних національних інтересів, фактор економічної і воєнної безпеки. Основними завданнями політики РФ в регіоні є: блокувати зусилля США і НАТО з просування у Чорноморсько-Каспійський регіон і включенню його країн у західні політичні, економічні і воєнні структури; володіти транспортними артеріями регіону чи контролювати їх з тим, щоб отримувати максимальні економічні і політичні дивіденди; блокувати стратегічні проекти експорту енергоресурсів з Центральної Азії і Каспію, які планується побудувати як альтернативні російським (Nabucco); будувати обхідні нафтогазові транспортні артерії («Південний потік») з метою економічного ослаблення позицій України як основного діючого на південно-західному напрямку транзитера; блокувати проекти створення міжнародних організацій за участю чи за підтримкою США, ЄС, НАТО (ГУАМ, СДВ, Велика Центральна Азія); розвивати військово-технічне співробітництво з країнами регіону, нарощувати потенціал Чорноморського Флоту РФ; підтримка російського та російськомовного населення в пострадянських країнах регіону, створення проросійських громадських організацій, активна пропагандистська діяльність російських ЗМІ в інформаційному просторі цих країн.

Щодо способів і методів реалізації відмічених завдань, то умовно можна вирізнити два основних напрямки – консервативний і ліберально-прагматичний. Консерватори вважають, що необхідно, використовувати усі важелі для блокування зусиль США і ЄС глобально проникнути в Чорноморсько-Каспійський регіон, а також стримувати можливу експансію Туреччини на Кавказ і Центральну Азію. По відношенню до пострадянських республік Чорноморсько-Каспійського регіону проводити цілеспрямовану політику встановлення контролю над провідними підприємствами цих країн.

Ліберальні прагматики схиляються до того, що політика стримування має проводитись по відношенню до Туреччини. Щодо спроб США і ЄС посилити проникнення в регіон, то в цьому випадку основні цілі Росії можуть бути досягнуті в результаті компромісу, сформованого з врахуванням балансу глобальних інтересів трьох сторін – Росії, США і ЄС. По відношенню до пострадянських країн регіону заперечується заволодіння командними висотами їх економіки. Значна увага приділяється підтримці російського і російськомовного населення, створенню проросійських громадських організацій, культурним звʼязкам, активній роботі російських ЗМІ в інформаційному просторі країн регіону, співпраці у воєнній сфері і сфері безпеки.

З врахуванням географічного положення, людського потенціалу та природних ресурсів особлива увага у Чорноморсько-Каспійському регіоні приділяється Україні. Вважається, що постановка України у фарватер політичного, економічного і воєнного курсу РФ стане визначальним чинником відновлення російської могутності та зростання ролі російського фактору не тільки в Чорноморському регіоні, а й у світі.

Динаміка реалізації Сполученими Штатами Америки і Російською Федерацією своїх стратегічних планів у
Чорноморсько-Каспійському регіоні

Стратегічні завдання США і РФ у Чорноморсько-Каспійському регіоні реалізуються на політичному, економічному і воєнному рівнях. На політичному рівні ставиться завдання формувати стійкі двосторонні і багатосторонні звʼязки. Однак в цьому контексті як США, так і РФ змушені враховувати два суттєвих, несприятливих для них фактори: По-перше, це потенціальна нестабільність країн регіону, особливо на пострадянському просторі, в яких існує небезпека швидкої зміни зовнішньополітичної стратегії, в результаті певних внутрішньополітичних змін, економічних негараздів чи навіть соціальних вибухів, як це було, наприклад, в Україні після 2004 р., у Молдові з 2009 р. і у Грузії після 2008 р. По-друге, намагання Туреччини та Азербайджану відігравати дедалі більш самостійну роль в регіоні. По-третє, фактор невизнаних держав (ПМР, Абхазія, Південна Осетія, Нагорний Карабах) потенційно політично виграшний і одночасно небезпечний для обох великих держав.

На економічному рівні залучаються крупні банки й корпорації для фінансування та розробки нафтових і газових родовищ, відбувається активна політика економічної експансії в країни регіону. Метою останньої є експорт капіталу (це спостерігається з боку США) чи безпосереднє придбання, або встановлення інших економічних форм контролю над стратегічно важливими підприємствами країн регіону (таку тенденцію демонструє РФ).

Воєнна сфера підпорядковується завданням розбудови відповідної структури, проведенню спільних навчань, підготовці офіцерських кадрів та вишколу цілих бойових підрозділів, які в подальшому можна буде використовувати в своїх інтересах. Не останню роль відіграє і комплексне реформування збройних сил в цілому, переведення їх на стандарти НАТО шляхом ухвалення угод з постачань зброї, воєнної техніки, військового спорядження. Причому як США так і РФ намагаються всілякими засобами (згідно концепції А.Р. Люкманова) уникнути «блокадної» моделі постачання зброї, реалізовуючи на практиці переважно «залежну» через «політичну».

Формування двосторонніх відносин є пріоритетним напрямком політики США і РФ в регіоні. Особлива увага приділяється Туреччині, Румунії, Азербайджану, Грузії, Україні, Казахстану, Туркменії. Причому за характером відповідних дій як з боку США, так і з боку РФ, всі названі країни умовно можна розділити на 4 групи: 1) Туреччина; 2) Румунія та Болгарія; 3) Країни Закавказзя; 4) Прикаспійські країни Центральної Азії.

Туреччина.

Незважаючи на негативний вплив світової фінансово-економічної кризи, Туреччина неухильно наближається до того, щоб увійти до десятки найбільш розвинутих країн світу. За період з 2002 по 2008 рр. ВВП Туреччини збільшився у чотири рази, що дозволило їй стати сімнадцятою найбільшою економікою у світі і шостою в Європі. Доля ВВП на душу населення у 2010 р. склала близько 12.3 тис. дол. – вдвічі більше ніж в Україні. У 2010 році обсяг товарообігу Туреччини з усіма державами світу збільшився в порівнянні з 2009 роком на 24%, склавши близько 300 млрд. дол. (185 млрд. дол. імпорт і 115 млрд. дол. експорт). Турецькі будівельні компанії задіяні в реалізації кількох тисяч проектів загальною вартістю 190 млрд. дол. в 80 країнах світу. Туреччина посідає шосте місце в Європі по виробництву автомобілів і четверте місце у світі за кількістю замовлень на будівництво кораблів і суден. У 2010 р. у Туреччині нараховувалось 48 суднобудівних заводів.

Турецькі збройні сили є найчисельнішими в НАТО (близько 500 тис. військовослужбовців) і за своєю військовою могутністю входять у першу десятку армій світу. Анкара приділяє значну увагу модернізації збройних сил. Протягом останніх років було кардинально змінено стратегію розвитку національного ОПК, яка нині полягає в максимальному використанні потужностей власних виробництв у сфері оборонної індустрії. Очікується, що в найближчій перспективі відповідні потреби збройних сил Туреччини забезпечуватимуться, в основному, за рахунок місцевого виробництва. Планується, що у 2013-му році Туреччина почне виробництво гелікоптерів, а в 2020-му році – літаків.

Значну частину продукції турецького суднобудування становлять судна для військово-морського флоту. Турецька компанія «Ares Shipyard» має намір відкрити свою філію в Азербайджані для будівництва військових кораблів для цієї країни, а також Туркменістану і Казахстану. Чорноморський флот Туреччини за своїм бойовим потенціалом в 3-4 рази перевищує Чорноморський флот Росії.

Керівництво держави активно розвиває відносини з мусульманськими країнами, намагаючись стати провідником їх інтересів у впливових міжнародних інституціях. Особливо це помітно стало з травня 2009 р. після офіційного прийняття у Туреччині нової зовнішньополітичної доктрини А. Давутоглу, яка деякими дослідниками називається «неоосманізмом». А. Давутоглу змалював наступне бачення статусу Туреччини у 2023 році, який буде роком століття заснування Турецької Республіки: «Туреччина – член Європейського Союзу; перебуває в інтеграційних обʼєднаннях у сфері економіки і безпеки з сусідніми країнами; відіграє визначальну роль в міжнародних організаціях; входить в десятку провідних економік світу».

Географічне положення і економічний потенціал Туреччини дозволяють їй не лише відігравати роль сполучної ланки між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю, а також впливати на формування світового порядку. Протягом останніх років Туреччина суттєво підвищила свою роль на міжнародній арені, ставши членом групи країн «Великої двадцятки». Після закінчення епохи «холодної війни» дедалі більше почала посилюватися самостійна активність Туреччини в прилеглих до неї регіонах – в Південно-Східній Європі, на Кавказі і в Центральній Азії, на Близькому Сході і в Середземноморʼї.

На Південному Кавказі Туреччина підтримує стратегічні відносини з Грузією та Азербайджаном, з якими активно розвиває політичні, економічні і культурні звʼязки. Туреччина – є головним торговим партнером як для Грузії, так і для Азербайджану. Покращуються відносини Туреччини також з Вірменією – єдиним стратегічним союзником Росії на Південному Кавказі, що створює певну напругу між Москвою і Анкарою.

Незважаючи на членство Туреччини в НАТО і відносини стратегічного партнерства з США, Анкара дедалі більше співпрацює з Москвою і все більше дистанціюється від Вашингтону. Виходу російсько-турецьких відносин на новий якісний рівень сприяло укладання між двома країнами у 2001 р. Угоди про співробітництво у Євразії. Згідно з цим документом були створені робочі групи високого рівня, завданням яких є координація політики Туреччини і Росії на євразійському просторі.

Починаючи з візиту в Туреччину у 2004 році тодішнього президента Росії В. Путіна активізувався політичний, економічний і воєнний діалог між країнами, що знайшло своє відображення в завершенні будівництва і введенні в експлуатацію першої черги трубопроводу «Голубий потік» та підписанні угоди щодо будівництва його другої черги. Зроблено заяву про будівництво в Туреччині за участю Росії першої АЕС. Діє меморандум про співробітництво в космічній сфері. Працює змішана міжурядова комісія з торгово-економічної співпраці. РФ займає домінуюче місце на енергоринку Туреччини, постачаючи 63% необхідного їй газу, на 1.8 млрд. дол. нафти і на 1,3 млрд. доларів нафтопродуктів.

Створення американських військових баз в Болгарії і Румунії, а також плани Пентагону мати такі бази в Азербайджані і Грузії, з великим занепокоєнням було сприйняте не лише Москвою, а  й Туреччиною, яка внаслідок цього перестала бути єдиним членом НАТО в Чорноморському регіоні. Як і Росія, Туреччина виступає проти посилення військово-політичної присутності США в Чорноморському регіоні.

Водночас не слід перебільшувати розбіжності між Анкарою і Вашингтоном, стратегічний союз між  якими відповідає глибинним національним інтересам як Туреччини, так США. Обидві держави мають достатні ресурси і політичну волю для утримання двосторонніх відносин на прийнятному для стратегічних партнерів рівні. Туреччина неодноразово демонструвала здатність нівелювати найбільш гострі кути у відносинах з США, хоча багато політичних проблем між Анкарою і Вашингтоном залишаються невирішеними.

США розглядають члена НАТО Туреччину як свого стратегічного партнера, який суттєво впливає на ситуацію в Чорноморсько-Каспійському регіоні. Протягом тривалого часу країна бездоганно виконувала відведену їй роль – бути воєнним форпостом США і НАТО у регіоні. На її території розміщені численні сухопутні, військово-морські і військово-повітряні бази, пости супутникового звʼязку, радіолокаційної розвідки і спостереження США і НАТО.

Румунія та Болгарія.

З квітня 2004 р. обидві країни колишнього соцтабору стали членами НАТО. До вступу в альянс обʼєктивно ані Румунія, ані Болгарія не були готові і тому рішення про їх включення в альянс було більше політичним кроком, насамперед США. З військово-політичної, економічної та навіть психологічної (подолання так званого синдрому «Фороса» від 1988 р., коли радянські моряки фактично витіснили флот США з Чорного моря) точок зору, проникнення США в ці країни пояснювалось намаганням не тільки закрити шлях проникнення РФ в регіон Балкан, а й створити надійний стратегічний плацдарм для оперативного реагування на виклики в регіоні Близького Сходу та Південно-Східної Європи. Не останню роль грали і протиріччя всередині НАТО, особливо в стані найбільш потужних гравців блоку – Німеччини та Франції. Так ще у 2003 р. Вашингтон заявив про свій намір передислокувати частину свого 55-тисячного контингенту в Німеччині ближче до кризових зон (пряма реакція на дещо неочікуваний розвиток подій на початковій стадії кампанії в Іраку).

Пентагон розглядає Румунію та Болгарію як головні країни в реалізації програми по якісній підготовці військових підрозділів країн чорноморсько-каспійського регіону Joint Task Force – East, яка була започаткована у 2007 р. Причому одне з головних її завдань є стримування нових країн НАТО від занадто самостійної міжнародної військово-політичної та військово-економічної діяльності (тут враховується «досвід» як «самостійності» Румунії в рамках ОВД, так і її активна політика по продажу сучасної військової техніки з західним обладнанням в зони воєнних конфліктів. Не останню роль відіграє і фактор привʼязки до «залежної» моделі поведінки в галузі придбання зброї, з метою недопущення на цей ринок арсеналу російських виробників (постачання РФ в другій половині 1990-х рр. в Болгарію 300 танків Т-72 виявився останнім масштабним контрактом цього типу). Саме тому по програмі Joint Task Force – East йде і якісне переозброєння Румунії та Болгарії.

Румунія стала з 2004 р. членом НАТО і стратегічним партнером США. Її керівництво намагається відігравати роль одного із провідників американської політики у регіоні й отримувати за це певні дивіденди. В рамках нового статусу Румунії належить провести серйозну модернізацію своїх збройних сил, яка потребує значних фінансових затрат. Румунська сторона самостійно зробити це не в змозі, тому вона вимушена розраховувати на допомогу з боку як США так і інших країн НАТО. На сьогодні зроблені лише перші кроки в реалізації за допомогою НАТО (фінансування з боку США) комплексної технічної модернізації ЗС Румунії. Поставлено до сотні одиниць наземної бойової техніки (БТР MOWAG Piranha IIIC, армійські авто HMMWV M-1113/1114, ЗСУ Gepard та ЗУ GDF-005), деякі зразки техніки ППО та ВПС (один комплекс ЗРК MIM-23 Hawk XXI та кілька транспортних літаків С-130 «Геркулес»), а також 2 колишніх британських фрегати проекту 22 другої підгрупи. Один з них F 221 «Regele Ferdinand» з кінця березня 2011 р. бере участь в кампанії НАТО проти Лівії.

У грудні 2005 р. Румунія підписала договір з США на розміщення на власній території американських військових баз. Згідно з планом, Румунія надає 4 воєнних обʼєкти (найбільш потужний – аеродром «Міхаіл Когелнічану» поблизу Констанци, на якому з 2007 р. розташовано штаб програми Joint Task Force – East), де на постійній основі дислоковано 1600 американських військовослужбовців. На модернізацію інфраструктури румунських баз США виділили у 2006-2009 рр. 50 млн. дол.

У травні 2011 р. США підписали з Румунією договір про розміщення на їх території американської системи ПРО в обмін на подальшу воєнну допомогу. Базу передбачається збудувати на території колишньої ВПБ Древеселу на кордоні з Болгарією. На території 175 гектарів будуть розміщені РЛС комплексу «Іджіс», центр оперативного управління батареями ПРО, мобільні батареї з ракетами-перехоплювачами «Стэндард-3» (мінімум 48 одиниць, можливо стаціонарного шахтного типу). На обʼєкті може бути дислоковано до 500 військовослужбовців.

У квітні 2006 р. США підписали договір з Болгарією на розміщення на території цієї країни своїх військових баз. Згідно договору, будуть використовуватися авіабази Безмир та Граф Ігнатєво (найбільший і найсучасніший аеродром країни), а також біля н.п. Нове Село військові сховища та полігон. Передбачається по договору, що на постійній основі в Болгарії буде дислоковано від 2500 до 3000 американських військовослужбовців, а на не постійній – до 5000. На модернізацію інфраструктури в Болгарії з 2007 р. США виділили 60 млн. дол.

Розпочато процес якісного переозброєння Болгарії за допомогою країн НАТО (фінансування США). На сьогодні реалізуються програми постачання в Болгарію 3-х колишніх бельгійських фрегатів типа «Велінген», 8 транспортних літаків 8 C27j Spartan, 12 гелікоптерів AS-532AL Cougar та 6 AS 565MB Panther та інші. Слід зазначити, що Болгарія розглядалася у Вашингтоні у 2009-10 рр. як потенційна територія для розміщення американських елементів ПРО. І хоча поки що договір підписано лише з Румунією, потенційна можливість використання території  Болгарії для  цих  цілей зберігається.

Молдова і ПМР

У 2006 році Вища рада безпеки Молдови затвердила Індивідуальний план партнерських дій Молдова – НАТО, який передбачає реформування всієї системи безпеки і оборони республіки на принципах НАТО і переведення Національної армії Молдови до рівня бригади і батальйону до 2010 року на стандарти Північноатлантичного альянсу. Для НАТО є вкрай важливим партнером в питанні врегулювання придністровського конфлікту і визначення найбільш ефективних шляхів вирішення цієї проблеми, а також в зміцненні переговорного потенціалу в діалозі з Російською Федерацією про виведення її військ з території Придністровʼя у відповідності з рішеннями Стамбульського саміту ОБСЄ.

Виступаючи у червні 2005 р. у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, президент Молдови В. Воронін заявив, що негайне, беззастережне і повне виведення збройних сил Російської Федерації з Республіки Молдова стало б вирішальним поштовхом на шляху розвʼязання придністровської проблеми. 12 листопада 2010 р. виконуючий обовʼязки президента Молдавії М. Гімпу звернувся до генерального секретаря НАТО Андерса Фог Расмуссена з проханням допомогти домогтися від Москви виведення російських військ з території ПМР.

США наполягають на необхідності мирного розвʼязання Придністровського конфлікту зокрема шляхом надання Придністровському регіону особливого правового статусу на засадах збереження суверенітету та територіальної цілісності Республіки Молдова. Перебуваючи у Кишиневі 11 березня 2010 р. з офіційним візитом, віце-президент США Дж. Байден заявив, що придністровський конфлікт має бути врегульований в найкоротші терміни і США підтримають тільки таке врегулювання, яке передбачає перебування Придністровʼя у складі Молдови.

Сьогодні придністровська проблема цікавить США в плані встановлення контролю над розповсюдженням зброї з російських бойових арсеналів в Придністровʼї і нейтралізації російського військового домінування в регіоні. З цими інтересами, перш за все, повʼязані пропозиції США надати фінансову допомогу Придністровʼю у розмірі 30 млн. дол. для утилізації зброї і боєприпасів.

Після тривалої внутрішньополітичної кризи у Молдові Кремль ще не зовсім визначився – яке місце в політиці Росії в Західному Причорноморʼї має зайняти Молдова. В російському суспільстві і у верхніх ешелонах російської влади існують різні думки як в оцінці ситуації в Молдові, так і в пропозиціях щодо того, якою має бути політика Росії в цьому регіоні. Проте при цьому вище керівництво Росії, а також більшість експертів і політологів сходяться на тому, що Молдова має зберегтися як незалежна і суверенна держава.

Серед частини російських політиків та експертів існує думка, що Молдова не відбулася як держава і в майбутньому вона неминуче об’єднається з Румунією. Прихильники цього сценарію трансформації Молдови вважають, що Росія не зможе зупинити цей процес, тому краще спробувати залишити у сфері свого впливу лише Придністров’я. У Росії такий сценарій просувають тісно пов’язані з Придністров’ям фінансово-промислові групи як на рівні офіційних осіб, так і на рівні представників партій і бізнесу.

На саміті ОБСЄ в Стамбулі у 1999 році, Російська Федерація зобов’язалася вивести свої війська з території ПМР. Проте планомірне вивезення військового майна з Придністров’я до Росії було призупинене наприкінці 2003 року через черговий виток напруженості у відносинах Кишинева та Тирасполя, викликаного зривом підписання меморандуму про врегулювання придністровської проблеми. Росія розглядає свою військову присутність у Придністров’ї як чинник свого геополітичного і воєнно-політичного домінування в Західному Причорномор’ї. Оперативна група російських військ (ОГРВ) у Придністров’ї є наступницею 14-ї загальновійськової армії РФ і налічує близько 1,5 тисяч військовослужбовців. Основними завданнями ОГРВ є підготовка військовослужбовців для участі в миротворчій операції й охорона складів із боєприпасами в селищі Колбасне за 120 км на північ від Тирасполя. За оцінкою фахівців, на складах ОГРВ залишається велика кількість воєнної техніки і близько 19 тисяч тонн боєприпасів.

Країни Закавказзя

Грузію, Вірменію та Азербайджан і США і РФ розглядають як зони власних стратегічних інтересів. Головним економічним стимулом для США тут є контроль за шляхами постачання каспійської нафти з Азербайджану до країн Європи. На другому місті є створення політичної конфігурації за для протидії Росії , в тому числі і в плані реалізації військово-економічних програм. Фактор протистояння з ІРІ відіграє другорядну роль.

На відміну від США, РФ, безпосередньо з економічної точки зору зацікавлена в балансі інтересів щодо вже здійсненого майже повністю розподілу Каспійського моря на економічні зони (райони дна в цілях надровикористання). Крім того, Москва, маючи певні економічні, політичні й військові важелі, не втрачає надії закріпити цей регіон в зоні виключно своїх інтересів й через нього активізувати свої відносини з Туреччиною і з ІРІ.

Особливість регіону Закавказзя полягає в тому, що і РФ, і США змушені кардинально по різному вести себе по відносно  всіх трьох країн регіону. Саме тому, баланс сил між РФ і США в регіоні не є постійним і має тенденцію до змін різного характеру.

Грузія

Із пострадянських республік регіону Грузія отримала найбільшу воєнну допомогу від США. У 2006-2008 роках США виділили Грузії кредитів на загальну суму 30,6 млн. дол., на підготовку до вступу в НАТО – 10 млн. дол. В рамках воєнної допомоги грузинська армія отримала 10 гелікоптерів UH-1H «Ірокез»; два патрульних катера типу «Пойнт»; запасні частини і обладнання для катерів, 230 одиниць автомобільної техніки, включаючи 15 автомобілів «Хаммер», 101 радіостанцію, технічні засоби пошуку і розмінування вибухових пристроїв, апаратуру виявлення скритих камер і систем підслуховування.

Більше 8 тисяч грузинських військовослужбовців пройшли навчання за американською програмою Sustainment and Stability Operations. Близько 3-х тисяч з них були задіяні в операціях в Косово, Іраку та Афганістані (на даний момент в країні знаходиться 750 грузинських військовослужбовців). Суттєва військово-технічна допомога Грузії була надана і через інші країни НАТО (Німеччина, Чехія тощо). В результаті Грузія до 2008 р. отримала значну кількість відносно сучасної військової техніки (наприклад 60 одиниць 152-мм самохідних гаубиць «Дана» з Чехії та арсеналів колишньої армії НДР). Однак низькі морально-бойові якості грузинської армії призвели до того, що значна частина техніки і озброєння стала трофеями російської армії в ході серпневої  війни 2008 р. Після війни США не припинили співробітництва з Грузією, внісши в нього певні корективи.

У січні 2009 р. США і Грузія підписали «Хартію про стратегічне партнерство», згідно з якою США взяли на себе зобов’язання з модернізації армії Грузії та підвищення обороноздатності країни. Так з, 1 вересня 2009 р. США відновили програму підготовки грузинських вояків, в тому числі і тих, яких по ротації що півроку відправляють до Афганістану. До серпня 2010 р. за допомогою США Грузія повністю відновила свій військовий потенціал сухопутних військ і частково авіації, яка як самостійний рід військ у 2010 р. була ліквідована і передана у сухопутні війська. Така модернізація ЗС Грузії проходить на тлі повного засекречування військового бюджету країни, який у 2009 р. досяг рекордної суми в 1 млрд. дол., а далі почав скорочуватися (2010 р. – 519 млн. дол.).

Все це викликає занепокоєння у Москві, яка завдяки контролю над Абхазією та Південною Осетією має фізичний важіль впливу на Грузію. З середині серпня 2008 р. на території вказаних невизнаних республік базуються на постійній основі російські військові формування. Однак, на сьогодні у відкритих джерелах інформація по ним або відсутня, або вкрай суперечлива (по нашим розрахункам – в Абхазії дислоковані мотострілецька бригада і авіаційне угруповання у складі ескадрильї бойових та транспортних вертольотів, в Південній Осетії – мотострілецький полк).

Вірменія

Основою російського впливу на керівництво цієї держави є підтримка вірменської позиції з врегулювання Нагірно-Карабахського конфлікту, тісне військово-технічне співробітництво. Після остаточного виведення у листопаді 2007 р. російських військових баз з Грузії, Вірменія залишилася єдиною країною Південного Кавказу, на території якої перебуває російський військовий контингент, одним із завдань якого є охорона кордону Вірменії  з Туреччиною.

На території країни, згідно договору про колективну безпеку, офіційно з 1 вересня 1994 р. знаходиться 102 російська військова база в Гюмрі (Лєнінакан). Її завданням є прикриття південного флангу РФ та забезпечення захисту Вірменії. Структурно на базі дислокується фактично мотострілецька дивізія штату Б (мирного часу) загальною чисельністю 4000 військовослужбовців. Згідно російсько-вірменського договору від 14 березня 1995 р., на випадок війни, дивізія розгортається за 48 годин за рахунок вірменських резервістів. За оцінками західних аналітиків, ЗС Вірменії (й невизнаного Нагірного Карабаху) вважаються найбільш боєздатними на просторі усього колишнього СРСР.

Крім того на аеродромі Еребуні базується ескадрилья винищувачів РФ у складі 18 МіГ-29. Вони є фактично єдиною авіаційною складовою ППО на теренах Вірменії (ВПС Вірменії мають на озброєнні лише штурмовики Су-25 та транспортні літаки й гелікоптери різного призначення). На початку квітня 2011 р. парламент Вірменії прийняв рішення про подовження перебування російської 102-ї бази в Гюмрі ще на 33 роки – до 1 квітня 2044 р. Фактично це означає, що серед всіх трьох країн Закавказзя Вірменія залишається єдиним стратегічним союзником РФ на найближчу перспективу.

США постійно намагаються активізувати відносини з Вірменією, яка бере участь у складі Міжнародних сил сприяння безпеки в Афганістані, а також проводить постійні консультації з членами НАТО з розробки власної стратегії національної безпеки і Воєнної доктрини. Розглядається питання про створення у Єревані спільного з НАТО кризового центру. США не визнали Вірменію агресором за окупацію нею невід’ємної території Азербайджану – Нагірного Карабаху. Американські представники в ООН проголосували проти резолюції Генеральної Асамблеї ООН у березні 2008 року, яка підтримала територіальну цілісність Азербайджану і вимагала негайного виведення усіх вірменських військ з окупованих територій.

США висунули власний план по врегулюванню вірмено-азербайджанського конфлікту: вірмени повинні звільнити окуповані навколо Нагірного Карабаху 5 районів, куди поетапно мають повернутися азербайджанські біженці. Через 10-15 років має бути проведений референдум в Нагірному Карабаху, який і визначить статус цієї території. Фактично американці пропонують Азербайджану план за принципом: «окуповані землі в обмін на незалежність Карабаху».

Відносно Вірменії США проводять політику, спрямовану на послаблення російсько-вірменського стратегічного партнерства і зближення Єревана з Баку і Тбілісі. США намагаються стати головним посередником у врегулюванні Карабахського конфлікту і турецько-вірменських відносин. Останнім часом з’явилися ознаки того, що Вірменія також планує активізувати свої відносини з НАТО, США і Євросоюзом, поступово дрейфуючи від Росії.

Останніми роками США як посередник доклали чимало зусиль для нормалізації стосунків між Вірменією і Туреччиною Завдяки «човниковій дипломатії» держсекретаря США Хіларі Клінтон, яка вела переговори з представниками Єревану і Анкари, 10 жовтня 2009 р. в Цюріху відбулася історична подія – підписання двох протоколів про розвиток двосторонніх відносин і встановлення дипломатичних відносин, перерваних близько 100 років тому.

Азербайджан

З початку 90-х років минулого століття Азербайджан послідовно розвиває співпрацю з США і НАТО. Президент США Б. Клінтон буквально вирвав цю країну з російської орбіти, «пробивши» проект будівництва нафтопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан (БТД). Головним чинником, який спонукав Азербайджан розвивати інтенсивний діалог з США і НАТО було і залишається його протистояння навколо Нагірно-Карабахського конфлікту з Вірменією, яку підтримує Росія.

З 2003 року США при співпраці з прикаспійськими державами реалізують військово-політичний проект «Caspian Guard» (Каспійський вартовий), основною метою якого є формування сил прикордонного контролю швидкого реагування, підрозділів спеціального призначення поліцейських сил прикаспійських держав. До 2015 року США планують витратити на реалізацію проекту до 100 млн. дол. Командний центр проекту, оснащений системами спостереження за повітряним та морським простором, знаходиться у Баку. На думку російських військових аналітиків, реалізація програми «Каспійський вартовий» надалі призведе до створення в регіоні Каспійського басейну трьохстороннього союзу у складі США, Азербайджану і Казахстану.

В якості альтернативи у серпні 2005 року Росія представила проект угоди про створення військово-морської групи оперативної взаємодії ВМС прикаспійських держав КАСФОР, яка практично є віддзеркаленням «Каспійського вартового». Проте беручи до уваги відсутність достатньої підтримки ініціативи Москви з боку прикаспійських держав, реалізація проекту КАСФОР найближчими роками видається малоймовірною. Основна причина цього полягає в тому, що американський проект передбачає модернізацію національних флотів прикаспійських держав без їх підпорядкування спільному командуванню, в той  час як російський проект спрямований на домінування в ньому ВМС Росії.

В рамках воєнного співробітництва США на протязі останніх семи років поставили Азербайджану 6 катерів Ribraft Mitigator 5.85, велике патрульне судно S-201 та 2 малих патрульних судна, а також встановили дві мобільні РЛС для постійного моніторингу морської поверхні. Реалізуються навчальні проекти, розмір воєнної допомоги складає 3,9 млн. доларів.

Кількість американських військовослужбовців, що постійно перебувають на території Азербайджану, за деякими даними, перевищує 2 тис. чоловік. У 2007 році американські військові фахівці завершили модернізацію і повністю підготували до експлуатації дев’ять аеродромів. У 2012 році завершується термін оренди Росією РЛС «Дарʼял» в Габалінському районі. Є всі підстави очікувати, що Вашингтон заперечуватиме проти можливого продовження оренди РЛС для Росії і домагатиметься дозволу для її власного використання. Як відомо, Росія пропонувала США спільне використання цієї РЛС в рамках створення системи ПРО, проте до цього часу Вашингтон не дав чіткої відповіді на цю пропозицію.

З приходом до влади у Вашингтоні команди Б. Обами інтерес США до Азербайджану дещо послабився. Це проявило себе в пасивному підході до роботи Мінської групи ОБСЄ і переговорного процесу по Карабаху, в посиленні критики щодо дотримання прав людини в Азербайджані і замовчуванні аналогічних проблем у Вірменії, в затриманні на рік призначення посла США в Азербайджані. Не був Азербайджан запрошений і на саміт з ядерної безпеки, учасниками якого були Вірменія і Грузія.

20 квітня 2011 року Азербайджан прийняв рішення відкласти на невизначений термін спільні зі США військові навчання «Регіональна відповідь-2011». Експерти відмічають, що таке рішення можливо вплине на вибір країни для розміщення американської матеріально-технічної бази.

Реакція азербайджанської сторони віддзеркалює політику зближення США і Вірменії та її підтримки з одночасним ігноруванням потреб Азербайджану. В цьому аспекті слід розглядати березневу 2011 року зустріч президента Азербайджану І. Алієва з президентом РФ Д. Медведєвим, в ході якої російська сторона намагалась проявити максимальну увагу щодо вирішення проблеми Карабаху.

В економічній сфері Азербайджан намагався активізувати проект Nabucco. Проте млявість західних партнерів, відсутність у американських і західноєвропейських бізнесових структур реальних економічних пропозицій гальмує реалізацію цього проекту. У січні 2011 року голови «Газпрому» О. Міллєр і державної нафтової компанії Азербайджану Р. Абдуллаєв підписали довгострокову угоду про підвищення обсягу закупок із Азербайджану природного  газу. Згідно з цією угодою у 2030 році ця цифра зросте до 16 млрд. кубометрів. У такий спосіб РФ вибирає весь експортний потенціал каспійських родовищ, не залишаючи ресурсів для європейського проекту газопроводу Nabucco. 

РФ і Азербайджан врегулювали спірні питання щодо розподілу дна каспійського моря задля надровикористання шляхом підписання двосторонньої угоди від 23 вересня 2002 р. і трьохсторонньої (РФ-Азербайджан-Казахстан) від 14 травня 2003 р. Активно продовжується співробітництво двох країн у військово-технічній галузі. Піком цього співробітництва став ухвалений у червні 2010 р. контракт на постачання в Азербайджан двох дивізіонів ЗРК С-300ПМУ-2 «Фаворит», вартістю 300 млн. дол. Оскільки цей крок здійснено Азербайджаном для захисту від можливого нападу з боку Ірану, об’єктивно він відповідає також і інтересам США.

Казахстан

Зовнішня політика Казахстану базується на  його балансуванні у відносинах з РФ, Китаєм та США. Економічні і геополітичні успіхи Казахстану свідчать, що така політика має певні позитивні результати.

Між Казахстаном і США встановлені відносини стратегічного партнерства, які характеризуються широким спектром взаємодії в різних галузях, зокрема, у військовій сфері в рамках другого «Плану п’ятирічної співпраці РК і США до 2012 р.», підписаного в Астані 1 лютого 2008 року. США вбачають в Казахстані надійного партнера у реалізації програм нерозповсюдження ядерної зброї, підготовці спеціалістів для Афганістану, розвитку нафтогазового сектору. Америка високо оцінила відмову Казахстану від ядерної зброї, виведення із експлуатації ядерного реактору ВН-350, взяття під охорону і відправлення у національне сховище ядерного палива, достатнього для виготовлення 775 одиниць ядерної зброї.

У вересні 2003 року Астана і Вашингтон підписали перший п’ятирічний «План спільних дій Казахстану і США по забезпеченню безпеки на Каспії». Згідно з цим планом з 2004 року США здійснюють програму радіолокаційного спостереження за казахстанським сектором моря. На аеродромах Казахстану базуються американські винищувачі і бомбардувальники. Відповідно до плану 5-річної співпраці США поставили Казахстану 5 гелікоптерів «Huey-2» (Bell UH-1 Iroquois), транспортні літаки «С-130» і військові кораблі. США надали допомогу Казахстану у створенні власних ВМС на Каспії, будівництві воєнно-морської бази, у підготовці казахського батальйону (КАЗБАТ) і казахської бригади (КАЗБРИГ), а також у підготовці азербайджанських військовослужбовців у воєнно-навчальних закладах НАТО та у проведенні спільних навчань.

В рамках реалізації програми «Міжнародна військова освіта і підготовка» в навчальних закладах ЗС США за станом на серпень 2009 р. пройшли підготовку понад 320 казахських військовослужбовців. У 2003-2004 роках проведено близько 30 спільних заходів в рамках співпраці у військовій сфері між США і Казахстаном, а у 2008-2009 роках вже 100. Викладачі казахських військових навчальних закладів регулярно проходять стажування у Військовій академії США «Вест-Пойнт».

Формування військової структури Казахстану ведеться за західними стандартами. За американським зразком створені Комітет начальників штабів, види ЗС РК і регіональні командування «Захід», «Схід», «Південь», «Астана», а також Аеромобільні війська, які є резервом Верховного головнокомандуючого. США дійшли  згоди з Казахстаном щодо логістичної підтримки ним МССБ в Афганістані через північну мережу постачання (ПМС).

Для Росії Казахстан не тільки надійний партнер, а й стратегічно важлива держава з урахуванням розміщення на його території космодрому Байконур. Казахстан має стабільні відносини з Росією. Він є членом СНГ, ОДКБ, ЄврАзес, ШОС, Митного союзу. В рамках посилення захисту повітряного простору країн СНД РФ веде переговори з Казахстаном про постачання цій країні сучасних ЗРК. В кінці 2010 року сторони домовились про створення єдиної регіональної системи ПВО. При цьому Казахстан має надію отримати не С-300, а більш сучасний комплекс С-400.

Туркменістан

Стосовно Туркменістану, то обидві великі держави змушені враховувати перш за все юридичний статус останнього – постійний нейтралітет, визнаний Генеральною Асамблеєю ООН 12 грудня 1995 р. РФ у відносинах з Туркменістаном на перше місце ставить економічний фактор – шляхи постачання туркменського газу на захід. США зі свого боку, зацікавлені насамперед в авіабазі Мари, не тільки як в транзитному пункті своїх комунікацій між Європою та Іраком і Афганістаном.

США за адміністрації Буша намагались розбудовувати відносини з Туркменістаном, про що свідчили зустрічі високих посадовців обох країн і їх позиція з багатьох питань азійської безпеки. За наполяганням США Туркменістан частково задовольнив енергетичний голод Афганістану, а також надає йому значну гуманітарну допомогу.

РФ у відносинах з Туркменістаном робить акцент на співпраці в енергетичній сфері. Так, під час візиту 22 грудня 2009 р. у Туркменістан президента Росії Д. Медвєдєва була узгоджена нова ціна на газ і відновлено дію довгострокової угоди про його щорічну закупівлю в обсязі 70 млрд. кубометрів. РФ і Туркменістан заявили про готовність будувати газопровід потужністю 30 млрд. кубометрів вдовж берега Каспійського моря у напрямку Росії. В ході другого візиту до Ашхабаду у жовтні 2010 р. президент РФ Д. Медвєдєв запропонував туркменській стороні спорудити газопровід до Індії потужністю 30 млрд. куб. м. газу, протяжністю 1680 км. І вартістю 4 млрд. дол. У такий спосіб РФ намагається закріпити за собою більшу частину газу із Туркменії. Сторони також домовились про спільне будівництво трубопроводу зі Сходу на Захід Туркменістану, який об’єднає усі газові родовища цієї країни у єдину мережу. Під час зустрічей Д. Медвєдєва і Г. Бердимухамедова наголошувалось на єдності поглядів з питань воєнної безпеки. Однак, як показує практика міждержавних відносин, це не означає кінець спроб США вирішувати питання безпеки на свій розсуд, що засвідчив візит до Туркменістану у січні 2011 року головнокомандуючого Центрального командування США генерала Джеймса Меттіса. За деякими даними, в ході візиту обговорювались умови базування авіації США на аеродромі Мари.

Одним із механізмів, які на думку США і РФ можуть сприяти досягненню ними поставлених стратегічних цілей у Чорноморсько-Каспійському регіоні, є створення і підтримка діяльності регіональних міжнародних об’єднань. При цьому, США намагаються сприяти діяльності як регіональних (ОЧЕС, ГУАМ, Велика Центральна Азія), так і надрегіональних (Співдружність демократичного вибору) об’єднань. Російська Федерація виступає ініціатором об’єднань в трансконтинетальних рамках (ШОС) і в рамках колишнього Радянського Союзу (ОДКБ, ЄврАзес).

Більш життєздатними формами з участю країн Чорноморсько-Каспійського регіону виявились об’єднання, які створені за активної участі Росії. Зусилля США виявились недостатніми і неефективними, оскільки акцентувались на політичні та воєнні аспекти і не опирались на створення економічної основи співпраці. Створена у 1997 Організація ГУАМ нині практично не функціонує, а рішення, прийняті раніше, не вийшли за рамки декларацій. Щодо проекту Велика Центральна Азія, то він поки що залишається на рівні побажань. Незначні фінансові, політичні, воєнні та організаційні ресурси, а також врахування особистісного фактору було використано РФ значно ефективніше ніж її могутнім опонентом.

Слід також зазначити, що стратегічні плани щодо чорноморського регіону значною мірою корегуються нинішньою ситуацією на Близькому Сході, де відбуваються так звані «арабські революції». Вірогідно, що отримавши доступ до лівійської нафти і газу, західні країни втратять мотивацію до Чорноморсько-Каспійського регіону. США і їх партнери певний час задовольнятимуться методами поступового економічного видавлювання з регіону слабкіших конкурентів і створенням окремих елементів воєнної інфраструктури.

Місце і роль України у формуванні воєнно-стратегічної обстановки у Чорноморсько-Каспійському регіоні

Роль України у формуванні економічної і воєнно-стратегічної обстановки у Чорноморсько-Каспійському регіоні визначається її економічним потенціалом, політичною стабільністю, місцем у Європейській конфігурації і характером відносин з РФ і США. Складна економічна ситуація і політична нестабільність стали однією із причин того, що заявлена попереднім керівництвом роль регіонального лідера виявилась для нашої держави непосильною. Результатом цього стало те, що ЄС відповів на українські євроінтеграційні прагнення ідеєю Східного партнерства, що по суті означало перетворення країни у так звану «сіру зону». Євроатлантична перспектива за активного спротиву ряду впливових західних держав була торпедована, а згодом знята з порядку денного самою Україною. Такі невтішні підсумки мають своє пояснення. Перш за все, Україна не змогла вирішити внутрішні проблеми – посилення економічного розвитку, підняття життєвого рівня населення, ліквідація корупції, посилення законності і захисту прав людини.

Західна Європа не зацікавлена у появі на її ринку у якості повноцінного гравця українського бізнесу. Свідченням цього є нинішня позиція Євросоюзу щодо обсягів та номенклатури продажу українських товарів на європейському ринку та умов створення зони вільної торгівлі. Враховуючи значну енергетичну залежність країн ЄС від постачань вуглеводнів з РФ, євро інтеграційні прагнення України будуть блокуватися певними європейськими державами, передусім Німеччиною, Італією і Францією.

У відносинах з країнами Європейського Союзу США і надалі намагатимуться відігравати домінуючу роль. Нинішнє співвідношення американської та європейської економік на користь американців дозволяє США вигравати в конкуренції з ЄС. Інтеграція України в ЄС внесла б нову динаміку у європейську економіку і посилила б  позиції ЄС, що не входить ні в плани Вашингтона, ні в плани Кремля. Тому активного сприяння євроінтеграційного курсу України з боку США і тим більше з боку Росії не слід очікувати. Більше того, нинішня адміністрація США використовує український фактор як розмінну карту у російсько-американських відносинах. Воєнне співробітництво України з США і НАТО після набуття нею позаблокового статусу залишатиметься доволі обмеженим.

Російський фактор в політико-ідеологічному й економічному плані означає, що РФ визнає підпорядкування України однією із найважливіших передумов свого відродження і суттєвим джерелом матеріальних і людських ресурсів. Виходячи з цього, РФ з одного боку намагатиметься економічно поглинути Україну, а з іншого – активно протидіяти будь-яким євроінтеграційним крокам української влади, її намаганням розвивати діалог із США.

Висновки  та  рекомендації:

1. У зв’язку зі світовою економічною кризою і зосередженням на таких зовнішньополітичних пріоритетах як відносини з Росією, Китаєм, Індією, країнами АТР і Близького Сходу, Вашингтон вдався до певного корегування концепції своєї політики в Чорноморсько-Каспійському регіоні, до чого його підштовхнув також російсько-грузинський конфлікт у серпні 2008 р. Слід очікувати, що основне завдання Вашингтона – зміцнення позицій США в регіоні залишатиметься і надалі, однак засоби виконання цього завдання можуть дещо змінитися, зокрема шляхом зменшення рівня конфронтації з Росією і співпраці з нею на окремих напрямках.
2. Подальший розвиток воєнно-політичної обстановки у Чорноморсько-Каспійському регіоні найближчими роками визначатиметься суперництвом РФ, Туреччини та США за посилення власного впливу з метою здобуття контролю над перспективним транзитним енергетичним коридором Центральна Азія - Каспій - Чорноморський регіон - Європа. Основними регіональними союзниками США у ближчій та середньостроковій перспективі залишатимуться Азербайджан, Грузія, Румунія, Болгарія і Туреччина, де крім розгортання сухопутного та повітряного компонентів збройних сил військове керівництво США намагатиметься розмістити елементи системи протиракетної оборони.
3. В Закавказькому регіоні спостерігається стратегічний пат – Грузія фактично стала зоною впливу США, Вірменія – РФ. Проте, Азербайджан, проводячи власну політику активно балансує між двома великими державами. Останнім часом така тенденція помітна і по відношенню до Туреччини, хоча вона і є членом НАТО. Країни Закаспійського регіону більше цікавлять РФ, в тому числі і з економічної та історичної точки зору. США повільно намагаються проникнути в Казахстан і Туркменістан, однак з їх боку проглядається дві конкретні мети: дещо посунути РФ в Казахстані і стратегічно закріпитися в Туркменістані.
4. Воєнно-політичне проникнення США в країни Чорноморсько-Каспійського регіону йде за наступною схемою:
   - вироблення, прийняття і реалізація програм військової підготовки та постачання засобів ведення війни в нові країни-партнери (формування «політичної» моделі військово-економічного співробітництва);
   - підписання договорів про надання військових об’єктів (баз) для спільного використання і розміщення в них власних навіть чисельно обмежених військових контингентів за більш масштабну військову допомогу (перехід до «залежної» моделі військово-економічної співпраці);
   - створення на теренах країн-партнерів стратегічно важливих баз, юридично повністю американських для реалізації власних програм (в сучасних умовах системи ПРО в Європі);
   - остаточне перетворення країни-партнера на сателіта США.
5. Виходячи з вищезазначеного, факт ухвалення американсько-румунського договору 3 травня 2011 р. про розміщення бази американської ПРО в Румунії ще до її фізичної реалізації є вже певною загрозою для національної безпеки України. Перш за все через те, що на інших військових об’єктах США не тільки в Румунії, а й в Болгарії фактично все підготовлено для використання засобів розвідки, РЕБ тощо, спрямованих в тому числі потенційно проти України.
6. Враховуючи позицію традиційного спротиву Росії домінуванню США і НАТО в Чорноморському регіоні, Москва розроблятиме альтернативні економічні, енергетичні та військово-політичні проекти з метою утримання країн регіону (Грузію, Україну  і Молдову) у сфері свого впливу. При цьому, засоби впливу будуть різноманітними – від «м’якого» до жорсткого воєнно-політичного тиску, що проявлятиметься в різноманітних формах – втручання у виборчий процес, підтримка «п’ятої колони» і проросійских громадських організацій, створення проросійського лоббі у вищих ешелонах влади, експансія російського капіталу, енергетичний шантаж, інформаційно-психологічні операції тощо.

Свій вплив на країни регіону РФ здійснює спираючись на економічні, політичні, воєнні, культурні та особисті зв’язки, сформовані ще за радянських часів. Маючи значний потенціал і більший досвід державного керівництва, РФ вміло скористалась ситуацією з приватизації державних підприємств у колишніх радянських республіках, ставши власником або співвласником значної їх кількості. У такий спосіб у нових «незалежних» державах була закріплена російська присутність. Ще більше позиції РФ посилились з підписанням нею низки довгострокових угод з прикаспійськими державами про закупівлю вуглеводнів, що практично унеможливлює будівництво альтернативних нафто- і газопроводів в обхід РФ або без її участі.

Стратегія проникнення РФ в країни Чорноморсько-Каспійського регіону реалізується перш за все на економічних засадах за такою схемою:

• проникнення російського капіталу в економіку країни-партнера;
• ухвалення двосторонніх політичних умов для створення режиму найбільшого сприяння щодо економічних заходів РФ (наприклад, забезпечення надійних шляхів транспортування  енергоносіїв на Захід);
• військово-технічне співробітництво від «політичної» до «залежної» моделі.

Аналіз дій РФ і аналітичні розвідки західних експертів показують, що на відміну від США, Москва не ставить конкретною метою перетворити ту чи іншу країну на свого сателіта. В сучасних умовах, РФ дуже повільно створює так званий «пояс друзів Москви» та «Газ-ОПЕК». Саме в такій ситуації Москва зацікавлена в потужних, надійних і цілком політично самостійних партнерах, на зразок Туреччини. Вони одним фактом своїх незалежних, виходячи з власних національних інтересів дій, об’єктивно будуть сприяти підвищенню ролі РФ в Чорноморсько-Каспійському регіоні й одночасно зменшенню можливостей США закріпитися в ньому.

Виходячи з вищевикладеного, відповідні компетентні органи України мають врахувати той факт, що спираючись на свій воєнно-політичний потенціал, проводячи в геополітичній грі Вашингтона і Москви власну, незалежну політику, Київ може якісно послабити геополітичний і військово-стратегічний вплив на нашу державу з боку США і РФ – гарантів ядерної безпеки України. За умови проведення продуманої зовнішньої політики на основі експертних досліджень, рекомендацій і прогнозів, вжиття відповідних військових та економічних заходів, Україна ще має шанси і потенціал стати важливим і самостійним гравцем в Чорноморсько-Каспійському регіоні.

Видається, що в подальшому воєнно-стратегічному і геополітичному  суперництві між РФ і США в Чорноморсько-Каспійському регіоні поступово зростатиме роль так званих невизнаних держав. Тому найближчим часом Україна має виробити власну стратегію ставлення до цих державних утворень і почати проводити активну політику щодо них, в тому числі і в сенсі їх офіційного визнання в конкретній, сприятливій для нашої держави ситуації.

У своїй політиці у Чорноморсько-Каспійському регіоні Україна має послідовно відстоювати свої національні інтереси, при цьому намагаючись уникати ускладнень у відносинах з конкуруючими між собою основними центрами сили (РФ, США, Туреччина) і прагнути до максимально можливого рівня співпраці з ними. Проте захистити свої національні інтереси Україна зможе лише в умовах стабільного діалогу і співпраці з країнами регіону.

Оскільки зміна воєнно-політичного потенціалу країн Чорноморсько-Каспійського регіону відбувається не на користь Україні, відповідним компетентним структурам України слід вдатися до наступних дій:

• посилити потенціал власних ВМС за рахунок збільшення їх чисельності, корабельного складу й оснащення (переоснащення) новітніми засобами ведення війни на морі;
• припинити продаж бойової техніки із арсеналу ВПС і ППО, яку не виробляє власна авіаційна промисловість, і яка залишилися з часів СРСР;
• проведення модернізації авіаційного парку на власних підприємствах, однак без авіоніки західного виробництва, оскільки існує небезпека «закладок»;
• придбання нового типу основного бойового літака для власних ВПС (тактичний винищувач легкого класу чи легкий учбово-бойовий літак-штурмовик);
• суттєво посилити національні угрупування РЕБ, радіоелектронної розвідки та радіолокаційного забезпечення на основі продукції власного ВПК;
• значно збільшити контингенти національних збройних сил в південному регіоні;
• активізувати національну військово-експортну політику в країнах Чорноморсько-Каспійського регіону.