Для оцінки ролі та місця Чорноморського регіону в забезпеченні енергетичної безпеки потрібна система координат, що відповідає технологічній природі енергетичного постачання. Вона є триланковою: видобуток енергоресурсів – транспортування (включно із транзитом) – споживання (включно із ввезенням, дистрибуцією, переробкою). Чорноморський регіон є природним сполучником між потужними регіонами видобутку і споживання вуглеводневих енергоресурсів. Видобувними регіонами є Росія з її нафтовими та газовими родовищами Західного Сибіру, Південного Уралу та Поволжя, а також Каспійський регіон з ресурсами Західного Казахстану, Туркменістану та Азербайджану, які є частиною широкого Арктично-Аравійського вуглеводневого поясу. Регіоном споживання є ЄС. Туреччина, Грузія, Україна, Молдова, Білорусь є країнами і споживачами, і транзитерами. Зростання попиту індустріального ЄС у поєднанні з розвитком потенціалу РФ як головного постачальника створює передумови для збільшення значимості стратегічних маршрутів транспортування енергетичних ресурсів зі Сходу на Захід через Чорноморський регіон.

Позиціювання Чорноморського регіону та України в системі забезпечення Європи вуглеводнями

Традиційно Європа отримує вуглеводні через кілька комунікаційних коридорів – конекторні системи і групи (нафто- та газопроводи, морські шляхи транспортування, термінали). З набуттям Румунією і Болгарією членства в ЄС, Союз вийшов до Чорного моря, що сприяє розвитку нових енергетичних конекторів.

Комунікаційні коридори постачання вуглеводнів до Європи

Конекторна система об’єднує комунікації, які контролюються з одного центру – як правило, постачальником ресурсів, або з кількох центрів, але в рамках узгодженої політики постачальника і споживача.
Конекторна група об’єднує комунікації лише за географічним принципом, вони не поєднані в систему, оскільки постачальники і споживачі ресурсу є різними і проводять конкурентну політику.
1. Північна конекторна система – забезпечує надходження з шельфу Північного моря 26,7% газу та 15,5% нафти загального обсягу імпорту ЄС. Її можна вважати внутрішньоєвропейською. Мірою вичерпання вуглеводневих ресурсів переходитиме у фазу деградації.
2. Південна конекторна група – забезпечує надходження 30,5% газу та 32,7% нафти через:
• Південно-Середземноморський конектор: 22,1% газу, 10,2% нафти – з Алжиру, Лівії, Єгипту;
• Персько-Середземноморський (Суецький) морський конектор: 19,7% нафти – з Перської затоки (Іран, Саудівська Аравія та ін.); 3,5% газу – з Катару.
• Атлантичний конектор: танкерне постачання нафти (2,8%) та СПГ (6%) – із Західної Африки (Нігерія), Карибського басейну (Трінідад і Тобаго).
3. Східна конекторна система – забезпечує надходження 40,8% газу, 37,4% нафти – з РФ і Центральної Азії континентальним та морським шляхами і складається з трьох конекторів:
• Східноєвропейський (Російсько-Європейський) мультиконектор – нафта і газ з РФ та Центральної Азії постачаються континентальним шляхом трубопровідними системами України та Білорусі в напрямку Словаччини, Угорщини, Румунії, Польщі. Мультиконектор поєднує три конектори:
- Південно-Балтійський – нафта комбінованим шляхом (трубопровід-танкер) через порти Балтії (припинив функціонування після відмови РФ від транзиту через Латвію і Литву);
- Білоруський – нафта і газ постачаються трубопроводами через Білорусь до ЄС;
- Транскарпатський – нафта і газ постачаються трубопроводами через Україну до ЄС;
• Східно-Балтійський – нафта і газ із Росії постачаються через країни Балтії. Сформувався як нафтовий у 2005р., після створення БТС-1; повністю формування конектора завершиться після реалізації проектів газопроводу “Північний потік” і нафтопроводу БТС-2;
• Чорноморсько-Середземноморський – нафта з Росії постачається танкерами через Чорноморські протоки на Середземноморський ринок. Перспектива розвитку пов’язана з проектами комбінованого транспортування нафти (танкер-трубопровід): нафтопроводи Самсун-Джейхан або Бургас-Александруполіс, – а також з газотранспортними проектами “Південний потік” або “Блакитний потік-2”.
4. Транстурецька конекторна система: нафта з Азербайджану постачається трубопроводом Баку-Тбілісі-Джейхан. Має перспективу розвитку: газ – з Азербайджану, Туркменістану та Ірану (Nabucco), Близького Сходу (Ірак, Єгипет) у рамках Південного газового коридору; нафта – через трубопровід Самсун-Джейхан територією Туреччини.
5. Каспійсько-Чорноморсько-Середземноморська конекторна система: нафта з Туркменістану та Казахстану постачається через Каспій (танкерами), Південний Кавказ (залізницею) та Чорне море (танкерами) до Середземномор’я.
6. Чорноморсько-Центральноєвропейська конекторна група: перебуває у стадії формування з ІІ половини 1990-х років з невизначеною перспективою (нафтопровідні маршрути Одеса-Броди-Південна “Дружба”, Констанца-Омішаль-Трієст і газопровідні – “Білий потік” та Інтерконектор Азербайджан-Грузія-Румунія (AGRI). Ресурс – нафта і газ Каспію.
Проект AGRI має визначальну роль для успішної реалізації одного з національних пріоритетів України – будівництва терміналу СПГ на чорноморському узбережжі для диверсифікації постачання газу до країни.

Найбільш потужною конекторною системою ЄС і Європи є Східна [1], в якій вирізняється Чорноморсько-Середземноморський конектор, що сформувався як головний експортний маршрут для нафти з Росії і Казахстану з використанням терміналів Чорного моря – як російських (Новоросійськ, Туапсе), так і українських (Одеса, “Південний”).

Україна присутня в кількох конекторах:

• Східноєвропейський мультиконектор Східної конекторної системи (трубопровідне постачання вуглеводнів до ЄС через Словаччину);
• Чорноморсько-Середземноморський конектор: транзит і перевалка (трубопровід-танкер) частини російської і казахстанської нафти; 
• Каспійсько-Чорноморсько-Центрально-європейський конектор: транзит і перевалка нафти (трубопровід-танкер-трубопровід); формується як один з елементів відповідної конекторної групи.

Два перші конектори мають монопольного постачальника – Росію, яка здійснює як експорт власних вуглеводневих ресурсів, так і фактичний транзит певних обсягів нафти та газу з Центральної Азії на ринок ЄС. Східноєвропейський мультиконектор сформувався та залишається ключовим для постачань газу до ЄС та нафти до центральноєвропейських країн-членів, утворивши своєрідну вуглеводневу вісь Євразії. На цій осі розташована Україна та сусідні Словаччина, Молдова, Румунія. Вздовж осі відбувається змагання за право встановлювати правила гри – між постачальником і споживачем, монополією і ринком.

Словаччина та Румунія стали прикладом утвердження європейських правил гри. Ставши членами НАТО та ЄС, Словаччина (більшою мірою) і Румунія (меншою) впровадили ці правила, в основному транформували свої енергетичні сектори і пройшли “точку неповернення”.

Україна не стала членом НАТО та ЄС. Однак, приєднавшись до Договору про заснування Енергетичного співтовариства, вона взяла на себе зобов’язання імплементувати європейські правила гри. Але на цей час спостерігаються ознаки зворотного руху – проголосивши позаблоковість, погодившись на пролонгацію російської військової присутності на своїй території, Київ позначив інтерес до інтеграційних проектів, провайдером яких є Москва (Митний cоюз, ОДКБ). Росія ж намагається переформатувати геоекономічний простір Східної Європи, змінити правила гри в енергетичному секторі у своїх інтересах. Україна вкотре потрапила в неоднозначну ситуацію.

На вуглеводневій осі Євразії відбувається суперництво двох енергетичних стратегій – західної (ЄС) і східної (російської). Його результати значною мірою залежатимуть від того, на якому боці опиниться Україна як найкрупніший транзитер. Поки що роль транзитних держав (Румунії, Словаччини, Угорщини, України) була досить обмеженою, оскільки правила гри визначаються більш потужними гравцями або наднаціональними утвореннями (з одного боку – НАТО та ЄС, а з іншого – Росія, ОДКБ, Митний cоюз). У цьому сенсі політика Росії виглядає більш цілеспрямованою та агресивною, на що звертає увагу Дж.Фрідман (STRATFOR) [2]:

“Росія, будуючи трубопроводи для постачання природного газу, задовольняє потреби Європи в енергії, одночасно вирішуючи власні економічні проблеми і ставлячи Європу в залежність від себе… Росія вже використовує свої газові ресурси як інструмент примусу інших країн, змушуючи тих схилитися перед своєю волею. Ця влада проникає в саме серце Європи, де німці та колишні радянські сателіти зі Східної Європи залежать від російського природного газу. В поєднанні з іншими ресурсами, це дозволяє Росії здійснювати потужний тиск на Європу…

Дії Росії складатимуться з трьох фаз. На першій фазі Росія зосередиться на відновленні впливу та ефективного контролю в межах колишнього Радянського Союзу, відтворенні радянської системи буферів. На другій фазі Росія спробує побудувати другий ряд буферних зон вже за межами колишнього Радянського Союзу”.

Ці тенденції виразно проявляються вже зараз у готовності урядів окремих країн Чорноморського регіону (Румунії, Болгарії), які є членами ЄС і відіграють важливу роль у реалізації пріоритетного європейського проекту Nabucco, підтримувати російський політично мотивований проект “Південний потік”, спрямований на знищення конкурента.

Стратегія головного постачальника

Постачання вуглеводнів зі Сходу на Захід сягає дорадянських часів. Чорне море з початку ХХ ст. відігравало в цьому ключову роль, оскільки бакинська нафта потрапляла до Європи через Південний Кавказ і Чорне море нафтопроводом Баку-Батумі, а звідти танкерами до європейських портів. У СРСР була створена потужна трубопровідна та портова інфраструктура для транспортування та перевалки нафти в чорноморських портах: Одеса, Новоросійськ, Туапсе, Батумі. Вже в пострадянський період у нових незалежних державах з’явилися додаткові потужності: в Україні – термінал “Південний” і нафтопровід Одеса-Броди; в Росії – термінал Каспійського трубопровідного консорціуму (КТК) “Южная Озереевка” (під Новоросійськом); у Грузії – термінали “Супса” та “Кулеві” (поблизу Поті). З’явився також перший підводний газопровід “Блакитний потік”, що сполучив Росію і Туреччину.

Успадкована та нова інфраструктури дозволяють Росії зберігати позицію провідного постачальника вуглеводневих ресурсів. Розширивши протягом минулого десятиліття експорт нафти через Балтику (БТС-1 з терміналом “Приморськ”), Росія одночасно збільшила потужність Новоросійського нафтоперевального вузла. Впродовж останніх 10 років РФ реалізувала два короткі обхідні (щодо України) проекти: у 2001р. – 260-км нафтопровід Суходільна-Родіонівська в обхід ділянки Придніпровських магістральних нафтопроводів; у 2007р. – 250-км газопровід Октябрська - Сохранівка в обхід української ГТС.

Оновлена 13 листопада 2009р. Енергетична стратегія Росії до 2030р. визначила ряд інших пріоритетних проектів, реалізація яких суттєво змінить інфраструктурну карту регіону, нівелюючи транзитну роль України. У сфері транспортування нафти передбачається [3]:

“…Реалізувати масштабні інфраструктурні проекти, орієнтовані на диверсифікацію експортних маршрутів і просування на нові ринки...

Розвиток експортної інфраструктури транспорту нафти дозволить Росії диверсифікувати напрями експортних постачань і понизити транзитні ризики на західному напрямі. Будівництво російських морських нафтових терміналів і портової інфраструктури для експорту нафти забезпечить Росію власною повноцінною експортною інфраструктурою (від свердловини до порту) та зменшить залежність Росії в цьому питанні від інших країн”  [4].

Що стосується Чорноморського регіону, то передбачається завершення проекту нафтопроводу Бургас-Александруполіс, який має стати продовженням комбінованого маршруту постачання російської і казахстанської нафти до Європи через Новоросійськ в обхід Чорноморських проток. Крім того “завершиться будівництво нафтопродуктопроводу “Південь” і модернізація нафтоналивного терміналу м.Новоросійська…

Територією Південного федерального округу зросте експорт російських енергоресурсів до країн Європи – буде завершено будівництво газопроводу “Південний потік”, збільшено пропускну спроможність транспортної системи Каспійського трубопровідного консорціуму, споруджено новий морський порт на узбережжі Чорного моря з високопродуктивним вугільним терміналом” [5] .

У газовій сфері Енергетична стратегія передбачає, що “Росія нарощуватиме зусилля з консолідації навколо своєї газотранспортної інфраструктури основних регіональних газодобувних центрів (країни Центральної Азії, Іран) і формуватиме євразійську інтегровану газотранспортну систему для забезпечення експортних і транзитних перетікань між Європою і Азією (зокрема, буде завершене будівництво газопроводу “Південний потік”)”.

Система транспортування вуглеводневих ресурсів у Чорноморському регіоні: Нафтоперевалочні термінали Чорного моря

Проекти газопроводів у Чорноморському регіоні та їх загальні характеристики

Нафтопроводи в Чорноморському регіоні

Стратегія головного споживача

Вихід до Чорного моря НАТО і ЄС посилює їх політичну та економічну зацікавленість у регіоні, що може як сприяти співпраці держав, так і посилювати розбіжності між тими з них, які намагаються задовольнити свої амбіції регіонального лідерства за рахунок сусідів. Політика ЄС у Чорноморському регіоні має виразний транспортно-енергетичний зміст і базується на ряді документів і програм.

Документи, що визначають політику ЄС у Чорноморському регіоні

Брюссельська декларація про міжрегіональну програму технічного сприяння TRACECA (1993р.) – передбачає розвиток транспортного коридору з Європи через Чорне море, Кавказ, Каспійське море з виходом на країни Центральної Азії. У 2011р. передбачається розглянути ряд проектів, що виконуватимуться за фінансової підтримки ЄС. Одним з найбільш перспективних є проект “Морські магістралі для Чорного та Каспійського морів” (Motorways of the Sea for Black and the Caspian Sea).

Програма INOGATE – бере початок від проекту 1990-х років “Міждержавне транспортування нафти та газу до Європи” (Interstate Oil and Gas Transport to Europe). У 2006р. в Астані підписано заяву міністрів енергетики країн-учасниць Програми, що остаточно визначила її цілі і сферу діяльності. Але INOGATE досі не стала потужним рушієм об’єднання інтересів зацікавлених сторін, а залишилася допоміжним інструментом технічної і консультативної допомоги країнам-партнерам.

Європейська політика сусідства (European Neighbourhood Policy, ENP) – започаткована у 2004р. та після розширення ЄС стала актуальною також для Чорноморського регіону. Однак, через відсутність чітко сформованої політики співробітництва з причорноморськими країнами, ENP не може розглядатись як ефективна політика ЄС у регіоні. Доказом цього стало вирізнення окремого напряму в політиці ЄС, який отримав назву Чорноморська синергія.

Чорноморська синергія (Black Sea Synergy) – започаткована у 2008р., мала на меті консолідувати співпрацю країн регіону у сферах енергетики, транспорту, екології, міграції, боротьби з транскордонною злочинністю. Однак, розвиваючись переважно у форматі двосторонніх відносин ЄС з країнами регіону, ініціатива не перетворилася на вагомий об’єднавчий фактор.

Договір про енергетичне Співтовариство 2005р. (Energy Community Treaty). Європейське енергетичне Співтовариство, ініційоване з метою інтеграції енергетичних ринків країн Південно-Східної Європи, розширюється на Схід. Пріоритетами розширення визначені країни, що мають ключове комунікаційне розташування для транспортування енергоресурсів до ЄС, зокрема Україна, Молдова, Грузія, Туреччина. На першому етапі передбачається комплексна інтеграція країн Східної Європи до єдиного європейського ринку газу та електроенергії. Наступним кроком може бути приєднання інших причорноморських країн, що зазначено в нещодавно прийнятій Резолюції Європейського Парламенту .

Резолюція Європейського Парламенту про Стратегію ЄС на Чорному морі від 20 січня 2011р. – наголошує на необхідності посилення уваги ЄС до Чорноморського регіону в контексті безпекових питань, насамперед в енергетичній сфері. Серед іншого, наголошується на необхідності активізації взаємодії для реалізації енергетичних проектів у рамках Південного енергетичного коридору Nabucco і тристороннього проекту AGRI.

Активна роль румунських депутатів у розробці Резолюції Європарламенту про Стратегію ЄС на Чорному морі свідчить про активізацію Румунією зусиль з розширення свого впливу на Чорноморський регіон, де вона прагне заручитися підтримкою всього ЄС. Румунія також виступила за надання фінансової підтримки проекту Пан’європейського нафтопроводу (Pan-European Oil Pipeline, РЕОР) Констанца-Трієст, що є частково конкурентним для Одеса-Броди. Показово, що згадки про український маршрут немає, хоча він формально залишається в числі пріоритетних проектів ЄС (так його ідентифікувала Європейська Комісія у 2003р.)  [6].

Неочікуваним стала згадка в резолюції “Південного потоку” як проекту, що рекомендується прийняти до відома іншим органам ЄС. Не виключено, що це є результатом лобістської політики депутатів окремих європейських країн, зацікавлених у його реалізації.

Отже, політика ЄС стосовно Чорноморського регіону лише починає розвиватися, має переважно декларативний і в цілому досить аморфний характер.

Водночас вступ до ЄС Румунії і Болгарії сприяє активізації європейської зовнішньої політики в цьому напрямі, однак її успішність значно послаблюється через ряд факторів:

• відсутність єдиної зовнішньополітичної позиції країн-членів ЄС та інституційна слабкість Європейської служби зовнішньої дії; 
• протидія потужних зовнішніх акторів, не зацікавлених у посиленні впливу ЄС на Чорноморський регіон, які розглядають його як “море на двох сильних” (РФ і Туреччина); 
• слабкість Софії і Бухареста як “адвокатів” чорноморського вектора ЄС на тлі європейських “важковаговиків”, недостатня авторитетність їх позицій у Брюсселі.

Імовірно, у Брюсселі усвідомлюють проблему недостатності європейської зовнішньої політики в забезпеченні енергетичної безпеки. Невипадково у висновках Енергетичного саміту ЄС 4 лютого 2011р. йдеться про необхідність внесення до компетенції Високого Представника ЄС у закордонних справах та з політики безпеки проблематики енергетичної безпеки, яка має бути врахована також у політиці сусідства [7].

Не сприяє посиленню уваги до регіону й послаблення американських позицій як у світовій політиці, так і на регіональному рівні, зокрема, в регіонах Південного Кавказу та Каспію. По суті, чи не єдина причина збереження в регіоні американської присутності – іранська проблема. Плани США з розміщення елементів ПРО в Румунії та можливе чергування кораблів ВМС США, оснащених системою Aegis, викликають жорстку реакцію РФ. Сама ж Росія після п’ятиденної війни в серпні 2008р. та угоди з Україною у 2010р. про подовження базування ЧФ до 2042р., вдається до нарощування військово-морського потенціалу в Чорноморському басейні.

Фактично, американські та російські військові плани підштовхують до мілітаризації Чорноморського регіону, де нарощується вуглеводневий транзит, розширюється термінальна і трубопровідна інфраструктура, розвиваються проекти з розвідки та видобутку газу та нафти. Перспектива зростання військової активності на тлі конкуренції країн і проектів транспортування вуглеводнів загострюватиме політичну напруженість у зоні Каспійсько-Європейського нафтогазового коридору – на додаток до наявності тут “заморожених” конфліктів.

Вуглеводнева проблематика Чорноморського регіону

Видобуток

Упродовж останніх 10 років Європейський континент пережив два рецидиви енергетичних воєн – газові кризи 2006р. та 2009р. Розпочалося глобальне “полювання за енергоресурсами”. На тлі успіхів каспійського нафтовидобутку активізувалися спроби причорноморських країн освоїти морський шельф. У різних країнах це мало різний ступінь успішності, однак очевидно, що поточне десятиліття стане в регіоні епохою вуглеводневого суперництва. Нижче пропонується стислий огляд позицій країн Чорномор’я в освоєнні покладів шельфу.

Туреччина. Одним із лідерів залучення провідних світових компаній та інвестицій в розробку вуглеводневих покладів Чорного моря стає Туреччина, оскільки у країні різко зростає попит на енергоносії (споживання газу з 1990р. по 2006р. зросло майже в 10 разів [8]), а власний видобуток нафти та газу складав у 2009р. лише близько 9% та 3% споживання, відповідно [9]. Перші реальні відкриття та розробка покладів енергоресурсів на турецькій частині чорноморського шельфу розпочалися на мілководді в липні 2004р.

Зараз у турецькому секторі Чорного моря працюють такі лідери світового нафтогазовидобутку, як американські ExxonMobil (через дочірню компанію ExxonMobil Exploration and Production Turkey BV) та Chevron Corp., а також бразильська державна компанія Petroleo Brasileiro SA (Petrobras). Завдяки цьому Туреччина поступово нарощує темпи розробки своєї частини чорноморського шельфу. Її амбітною метою є позбавлення від імпорту енергоносіїв до 2023р., значна роль у цьому покладається саме на ресурси Чорного моря [10].

Болгарія. Чорноморський шельф Болгарії розробляється шотландською компанією Melrose Resources та австрійським концерном ОМV. Перша перспективна структура на болгарському шельфі була визначена в 1993р. на ліцензійному блоці ІІІ (Галата) консорціумом компаній у складі Texaco, Enterprise, OMV і Bulgargas.

Результати розробки показують, що шельф є не досить багатим на поклади енергоресурсів. Його глибоководна частина, де очікувалося знайти поклади обсягами до 30 млрд. м. газу, не підтвердила поки свою перспективність. А прибережний мілководний шельф має незначні та роздрібнені родовища, що можуть забезпечити близько 10% внутрішнього споживання газу протягом лише кількох років (у випадку відсутності нових родовищ).

Румунія. Румунія є досвідченим розробником чорноморського шельфу. Пошукові роботи тут розпочалися ще в 1975р., а перший видобуток нафти – в 1987р. [11] Протягом 1981-2003рр. державній компанії Petrom, яка тривалий час мала виключні права на розробку румунської частини шельфу, вдалося пробурити 70 свердловин. У результаті були відкриті кілька нафтових і газових родовищ [12].

Після рішення Міжнародного суду в Гаазі про розподіл спільної ділянки чорноморського шельфу, Румунія не забарилася з видачею ліцензій на розробку ділянки шельфу, яка їй відійшла. (за заявами румунської сторони, спірна ділянка шельфу може містити запаси вуглеводнів обсягом від 10 млн. т нафти та 100 млрд. м3 газу [13], що є достатньо скромним показником). Провівши тендер, у липні 2010р. Національна агенція мінеральних ресурсів Румунії видала п’ять ліцензій на розвідку нафтогазових родовищ у Чорному морі, чотири з яких знаходяться на територіях, що були спірними. Компанія Melrose Resources, яка вже має досвід робіт на чорноморському шельфі Болгарії, буде проводити роботи на блоках EX-27, EX-28 (Muridava і Cobalcescu). Попередній аналіз показує, що ці блоки потенційно мають як нафтові, так і газові родовища. На блоці EX-27, зокрема, розташована структура “Олімпійська”, на якій проводилося буріння українським “Чорномонафтогазом”.

Сьогодні компанія Petrom володіє двома блоками на шельфі – “Істрія XVIIІ” та “Нептун XIX” і здійснює комерційний видобуток енергоресурсів на п’яти родовищах блоку “Істрія XVIII”: “Східний Лебідь” (Lebada Est), “Західний Лебідь” (Lebada Vest), “Синоя” (Sinoe), “Пескарус” (Pescarus) та “Дельта” (Delta). Вуглеводні з родовищ чорноморського шельфу становлять близько 18% сукупного видобутку компанії Petrom у Румунії [14].

У 2004р. Petrom отримала додатковий імпульс діяльності, набувши під час приватизації нового власника – австрійську компанію OMV, яка придбала 51% її акцій. Після приватизації Petrom роботи на шельфі активізувалися. В рамках робіт на глибоководній частині шельфу, компанія підписала 3 грудня 2008р. угоду з ExxonMobil про спільну розробку глибоководної ділянки блоку “Нептун”. Активно діє на румунській частині шельфу також канадська компанія Sterling Resources Ltd. в партнерстві з британською Melrose Resources.

Зусилля, що докладаються компаніями в румунському секторі Чорного моря, можуть протягом найближчих років дати результати, які виведуть Румунію в беззаперечні лідери шельфових розробок.

Грузія. Дослідницькі роботи на чорноморському шельфі Грузії тривають давно, але результату досі немає – хоча за радянських часів тут проводилися дослідження, результати яких вказували на можливість наявності у грузинському секторі моря запасів нафти обсягами від 200 до 600 млн. т [15].

Росія. У російському секторі Чорного моря на цей час немає особливих успіхів. Маючи найбільший у світі континентальний шельф, Росія сконцентрувалася на пошуку енергоресурсів на півночі і сході країни. Водночас, чорноморські проекти є не дуже привабливими для Росії через відсутність досвіду та технічних можливостей для робіт на глибокій воді, технічну складність і високу вартість робіт.

Енергетична стратегія РФ не містить згадок про розробку Чорноморського шельфу. Пріоритетом визнано розробку континентального шельфу арктичних морів і Каспію [16]. Але певна діяльність на шельфі все ж проводиться. Першопрохідцем тут можна назвати російську компанію ЮКОС, яка у 2001р. отримала ліцензію на геологічне вивчення ділянки “Вал Шацького”. У 2002р. нею була підписана угода з французькою Total про проведення спільних робіт на цій ділянці. Але французька компанія полишила проект, щойно у ЮКОСа почалися проблеми.

У червні 2010р. Роснефть підписала угоду з американською компанією Chevron про спільну розробку “Валу Шацького”. Chevron буде фінансувати початкову програму геологорозвідки (близько $100 млн.), яка охоплює сейсморозвідку і проведення пошукового буріння у 2011р. У геологорозвідку планується інвестувати загалом близько $1 млрд. У січні 2011р. Роснефть підписала також угоду з Exxon Mobil про спільну розробку чорноморського шельфу.

Крім компанії Роснефть, ліцензії на пошук і видобуток енергоресурсів на шельфі отримало також ЗАТ “Черноморнефтегаз”, створене в 1998р. У 2002р. компанія отримала дві ліцензії на розробку протягом восьми років Південно-східної та Північно-західної чорноморських ділянок, які є частиною газоносної структури Палласа, розташованої в українських водах.

Таким чином, Росія досі не спромоглася налагодити видобуток енергоресурсів навіть на своїй частині чорноморського шельфу, при цьому намагаючись “закріпити” за собою й абхазькі ділянки, а також українські, що розташовані на лінії морського кордону, через спільні підприємства з видобутку вуглеводнів.

Але, враховуючи вищу пріоритетність інших проектів, навряд чи Росія форсуватиме розробку чорноморського шельфу. Без досвіду та технологій глибоководного буріння, російським компаніям можуть знадобитися для цього десятиріччя.

Україна. Україна, як і Румунія, є піонером у розвідці та розробці чорноморського шельфу, для чого ще в 1979р. було створене спеціалізоване підприємство “Чорноморнафтогаз”. Сумарні початкові видобувні ресурси вуглеводнів українського сектору акваторій Чорного та Азовського морів, за даними ДП “Науканафтогаз”, станом на 1 січня 2010р., складають 2,324 млрд. т умовного палива [17].

Зокрема, на північно-західному шельфі Чорного моря відкрито вісім газових і газоконденсатних родовищ (Голіцинське, Південно-Голіцинське, Штормове, Архангельське, Шмідта, Кримське, Одеське, Безіменне). Всього на балансі ДАТ “Чорномонафтогаз” перебуває 17 родовищ, з яких 11 газових, чотири газоконденсатних і два нафтових. В акваторіях Чорного та Азовського морів до фонду нафтогазоперспективних об’єктів Державної служби геології і надр України віднесено 37 об’єктів, підготовлених до глибокого буріння, 58 виявлених перспективних об’єктів, 87 прогнозних [18].

Спроби налагодити міжнародну кооперацію були невдалими. На початку 2000-х років серйозні наміри мала австрійська OMV, що розраховувала на кооперацію з “Чорноморнафтогазом”. Але, внаслідок бездіяльності українських урядів, у 2004р. вона остаточно переорієнтувалась на Румунію. Невдалою була і спроба залучити до розробок на шельфі американські компанії. Право на участь у розробці шельфу отримала Vanco Energy, якою для роботи в Україні була створена дочірня компанія “Венко Прикерченська”. Але зі зміною урядової команди компанію позбавили ліцензії, що спричинило тривалий судовий процес у Стокгольмському арбітражі та загальмувало прихід серйозних партнерів у розробку українського сектору шельфу. Чергова зміна владної команди у 2010р. призвела до переорієнтації на партнерство з російськими компаніями, яке є політично мотивованим і не містить серйозної перспективи, оскільки ні Газпром, ні Лукойл, з якими підписані відповідні меморандуми, не є лідерами в шельфових розробках. Навпаки, в тих поодиноких шельфових проектах у Росії, де вони фігурують, використовується партнерство із західними компаніями.

Враховуючи темпи, взяті Туреччиною, Болгарією, Румунією, можна спрогнозувати, що у випадку подальшого виявлення запасів вуглеводнів, шельф Чорного моря в середньостроковій перспективі (5-10 років) може стати одним з альтернативних джерел поставок енергоресурсів до країн регіону. Навряд чи за рахунок шельфового видобутку ці країни зможуть повністю забезпечити свої потреби у нафті та газі, але факт наявності енергоресурсів власного видобутку в національному енергетичному балансі буде відігравати позитивну роль у посиленні їх енергетичної безпеки.

Наступне десятиліття ймовірно дасть відповідь на питання, чи повторить Чорномор’я успіх Каспію 1990-х років. Однак, можна припускати, що “шельфова гонка” збільшуватиме напруженість у регіоні. А у випадку, коли буде розроблена технологія комерційно вигідного видобутку метан-гідратів, запаси яких у Чорному морі й саме в його північно-західному секторі (Україна-Румунія-Болгарія) є на порядок вищими запасів природного газу (за різними оцінками, від 25 до 48 трлн. м.) [19], це може стати додатковим джерелом ескалації напруженості.

Водночас, Україна ризикує стати аутсайдером шельфових розробок, порівняно з Румунією чи Туреччиною, які залучили і продовжують залучати провідні світові компанії з інвестиціями та технологіями. Такий підхід спричиняє втрату Україною суб’єктності в Чорноморському регіоні та остаточний перехід у тінь Росії, з якою і намагатимуться мати справу провідні гравці.

Транспортування вуглеводнів

Чорне море ще з 1990-х років є ареною суперництва кількох конкуруючих трубопровідних проектів. Сьогодні головними конкурентами є проекти, ініційовані або підтримані ЄС, з одного боку, та РФ – з іншого.

ЄС просуває Південний газовий коридор, розрахований на всі потенційні потоки газу, які можливо одержати і транспортувати територією Туреччини до Європи – це поставки газу з Азербайджану, Туркменістану, Ірану, Іраку загальним обсягом понад 60 млрд. м.. До проектів у пакеті Південного газового коридору слід віднести Nabucco, Інтерконектор Туреччина-Греція-Італія (ITGI), пов’язаний з Транс-адріатичним газопроводом (TAP), “Білий потік”, Транс-каспійський газопровід, а також іранський та іракський конектори для поставок газу до Європи.

Базовим проектом Південного газового коридору слід вважати Nabucco як найбільш просунутий і підготовлений до реалізації, оскільки консорціум Nabucco, заснований у 2004р., до цього часу провів серйозну підготовчу та організаційну роботу. Одним з важливих чинників на користь проекту є досить послідовна підтримка з боку Європейської Комісії. На сьогодні вона мобілізувала всі зусилля на підтримку саме Nabucco, який має стати пілотним проектом реалізації розробленої Єврокомісією концепції єдиної енергетичної політики ЄС.

“Білий потік” (White Stream) часто безпідставно розглядають як конкуруючий із Nabucco. Насправді він є доповнюючим, своєрідним північно-західним відгалуженням Nabucco. Через невизначену позицію України реалізацію цього проекту в українському напрямку, по суті, заморожено. Міжнародна компанія White Stream Pipeline Co. переорієнтувала проект у напрямку Румунії (карта “Стан і перспективи розвитку системи нафто- та газопостачання в Чорноморському регіоні”). Це означає найбільшу протяжність морської ділянки газопроводу (1 105 км) порівняно з “Південним потоком” (900 км) або “Блакитним потоком-2” (444 км), максимальні глибини укладення труб (2 км) та, відповідно, погіршення економічності проекту та подальші його неясні перспективи.

Nabucco руйнує російську стратегію, спрямовану на створення механізму транснаціонального маніпулювання напрямками, потоками та цінами експортованого газу. Якщо Газпром матиме “Північний потік” і “Південний потік”, а до газопроводу Ямал-Європа і 50% у хабі Баумгартен додасться контроль над ГТС України, – то він отримає ідеальну систему для пан’європейських газових маніпуляцій. А Nabucco, не контрольований Газпромом, з виходом в австрійському хабі забезпечить високий рівень конкуренції. Ресурс Газпрому з високою імовірністю виявиться неконкурентним, з огляду на його традиційну політику максимізації експортних цін. Постачання через Nabucco азербайджанського, туркменського чи іншого газу дасть можливість європейським покупцям грати за правилами не Газпрому, а конкурентного ринку. Тому зовнішня протидія РФ спрямована на те, щоб будь-якою ціною завадити реалізації Nabucco, навіть якщо декларуються нейтральні оцінки.

У цьому контексті існує ризик того, що траса газопроводів, яка має забезпечити поставки ресурсу для Nabucco, проходить досить нестабільною зоною Південного Кавказу (через Азербайджан і Грузію), – де є серйозні заморожені конфлікти, що, як відомо, мають властивість “раптово розморожуватися”. Це збільшує політичні ризики проектів Південного газового коридору. Досить згадати події серпня 2008р.

Саме чинник прихованої зовнішньої протидії РФ є головною загрозою не лише Південному газовому коридору, а стабільності в Чорноморському регіоні загалом.

Не менш запекла конкуренція точиться в регіоні у сфері транспортування нафти. РФ докладала зусиль до встановлення контролю над маршрутом транспортування казахстанської нафти КТК “Тенгіз-Новоросійськ”, через АК Транснефть фактично здобувши контроль над цим маршрутом, і спільно з американськими та казахстанськими акціонерами має намір розширити його потужність до проектної (67 млн. т нафти/рік). Однак, проблемою є Чорноморські протоки, що вже перевантажені нафтовим трафіком. РФ з 1992р. лобіювала реалізацію проекту Бургас-Александруполіс, який мав вирішити проблему Проток. Лише у 2007р. було досягнуто остаточних домовленостей у форматі РФ-Болгарія-Греція.

Однак, активна позиція Туреччини, що намагається не лише вирішити цю проблему, але й замкнути нафтовий транзит на свою територію, – з огляду на зміну влади в Болгарії, яка вирішила ревізувати енергетичні проекти з Росією, – загальмувала реалізацію проекту. Не останню роль у цьому відіграло дуже рішуче намагання РФ реалізувати проект газопроводу “Південний потік” в обхід виключної морської економічної зони України в Чорному морі, для чого необхідна згода Туреччини. Виходячи з цього, турецька сторона запропонувала РФ взяти участь у транс-турецькому проекті нафтопроводу Самсун (Чорноморське узбережжя) - Джейхан (Середземноморське узбережжя), ініційований Анкарою спільно з італійською компанією ЕNІ, яка до того ж є головним учасником розробки казахстанського родовища Кашаган і партнером Газпрому в “Південному потоці”. Імовірно, вирішальну роль у конкуренції між маршрутами Бургас-Александруполіс і Самсун-Джейхан відіграють позиції не стільки Росії, скільки іноземних партнерів КТК, Тенгізького та Кашаганського проектів, зокрема, італійської ENI і групи американських компаній, які більшою мірою схиляються до турецького варіанту.

Тенденції

З урахуванням наведеного вище, можна дійти висновку, що в Чорноморському регіоні спостерігається чітка тенденція домінування в енерготранспортній сфері російсько-турецького партнерсько-конкурентного тандему, де переважні позиції поступово перебирає Туреччина, – не останньою чергою завдяки зусиллям ЄС, спрямованим на реалізацію амбітного проекту Південного газового коридору. Анкара використовує політику ЄС з метою стати стратегічним енергетичним конектором, подібно тому, як це сталося в нафтовій сфері за допомогою США, коли був реалізований проект Баку-Тбілісі-Джейхан.

РФ поставлена в непросте становище, коли, намагаючись встановити та утримати контроль над усіма можливими проектами транспортування вуглеводнів та нейтралізувати конкурентні, вона змушена робити вибір, що в будь-якому випадку не лише завдасть шкоди її іміджу в очах окремих країн-партнерів, але й може зумовити небажану для РФ залежність від Туреччини. Тобто, проекти диверсифікації маршрутів експорту російських енергоресурсів в обхід однієї транзитної країни (України) здатні призвести до залежності від іншої країни (Туреччини) з її амбіціями на лідерство не лише в Чорноморському регіоні, але й на Каспії та в Центральній Азії. Отже, Росія потрапляє в “капкан” власної енергетичної політики.

Щоб посилити позиції в регіоні та розімкнути “капкан”, РФ, через її схильність до експансіоністських дій, може вдатися до політики обмеження суверенітету окремих країн регіону з метою збереження їх у сфері власного впливу. Об’єктами таких дій є Грузія (ефект частково досягнутий за рахунок сепарації Абхазії та Південної Осетії), Україна (розрахунок на Крим) і Болгарія як слабка ланка ЄС.

Однак, джерелом напруженості в Чорноморському регіоні є не лише російські амбіції. Останнім часом, до мілітаристської риторики з питань розв’язання нагірно-карабахського конфлікту вдається Азербайджан на тлі дедалі зростаючих доходів від експорту нафти. Однак, результат силового варіанту може виявитися протилежним очікуваному, причому з катастрофічними наслідками для Південного Кавказу та серйозним гальмуванням транснаціональних енергетичних проектів у Чорноморському регіоні.

Україна і Крим у контексті чорноморської енергетичної безпеки

Енергетична політика залишається “ахіллесовою п’ятою” України впродовж усього часу її незалежності. Те ж стосується і стратегії України в Чорному морі. Жодна із стратегічних можливостей, що їх відкриває вихід до моря, а саме – збільшення видобутку власних енергоресурсів і диверсифікація постачання вуглеводнів, за 20 років використана не була. Єдиним винятком є будівництво терміналу “Південний” та нафтопроводу Одеса-Броди, які, проте, до середини 2010р. використовувалися з метою, протилежною призначенню – транзиту російської, а не каспійської нафти. Це призвело до того, що Україна бездіяльно спостерігала за активністю РФ з реалізації обхідних проектів, що скорочували обсяги транзиту її територією.

Правом Росії як власника енергоресурсів є здійснення тієї чи іншої експортної політики, але така політика містить виклики для енергетичної безпеки України. Зокрема, із введенням в експлуатацію БТС-2 у 2012р., зменшиться обсяг трубопровідного транзиту нафти українською нафтотранспортною системою (НТС), який і без того є сьогодні мінімальним. Динаміка минулого десятиліття була в цьому сенсі показовою [20].

Якщо взяти до уваги, що в обсязі транзиту нафти у 2010р. (20,1 млн. т) 16,9 млн. т становив транзит до країн Центральної Європи нафтопроводом “Дружба”, то транзит через чорноморські нафтові термінали України склав лише 3,2 млн. т.

Аналіз динаміки за 2000-2010рр. вказує на безперспективність намагань України зберегти російський нафтовий транзит ціною різноманітних поступок, у т.ч. стратегічного характеру (наприклад, реверсне використання Одеса-Броди), оскільки РФ неухильно та послідовно реалізує стратегію мінімізації залежності від транзитних країн, без огляду на ступінь їх до себе політичної лояльності та економічної прив’язаності.

Водночас, ця динаміка є підтвердженням стратегічної помилки Уряду України у 2004р., коли він погодився на реверсне використання нафтопроводу Одеса-Броди як заходу, спрямованого на збільшення завантаження НТС російською нафтою. Результат – обсяги транзиту не зросли, а перспективні нафтові потоки з регіону Каспію оминули Україну. Тенденція до скорочення обсягів транзиту російської нафти через Україну збережеться й надалі. Не можна виключати і сценарій повного його припинення.

Інша тенденція, що викликає занепокоєння, пов’язана з підвищенням активності в освоєнні вуглеводневих покладів Чорного моря загалом і на українському шельфі зокрема. Видобуток газу на шельфі в українському секторі наразі становить 1,16 млрд. м. з можливістю нарощування в найближчій перспективі лише до 1,2 млрд. м. – через брак інвестиційних ресурсів і відсутності у національних операторів технологій глибоководного видобутку [21]. Ситуація могла б покращитися з приходом в Україну серйозних іноземних компаній, подібно тому, як це було в Туреччині чи Румунії. Сьогодні для цього складаються непогані передумови [22].

Але якщо Україна продовжуватиме надавати перевагу співробітництву з російськими суб’єктами (видобувними компаніями, банками), для яких чорноморські проекти є вторинними в ієрархії їх корпоративних стратегій та Енергетичної стратегії РФ у цілому, то перспективи розробки українського шельфу будуть неоднозначними, а прихід інших учасників буде заблоковано.

Крім того, слід мати на увазі, що поява російських компаній в шельфових розробках поблизу Кримського півострова сприятиме підбуренню посягань політичних сил РФ на Крим. У поєднанні з економічно необґрунтованим і політично мотивованим проектом Керченського мосту це створюватиме ефект прив’язування Криму до нестабільного російського Північного Кавказу. Разом з ризиками, пов’язаними з базуванням ЧФ у Севастополі, це знижує привабливість України як партнера в реалізації енергетичних проектів.

Виразним прикладом може бути переорієнтація проекту “Білий потік”, що мав пройти Кримським півостровом до сполучення з ГТС України, чим уможливлювалося постачання газу до країн ЦСЄ. Проте, компанія-оператор спрямувала маршрут газопроводу на Румунію – і не лише внаслідок перманентної невизначеності України, але й через наочну перспективу втягування Криму в орбіту російських політичних та економічних впливів.

Спільна господарська діяльність на шельфі Чорного моря із залученням російських компаній, меморандуми щодо чого були підписані у 2010р. та на початку 2011р., спрацьовуватиме на користь РФ, оскільки слугує меті розмиванню економічного суверенітету України над Кримом, дозволить РФ і надалі зволікати з делімітацією морських кордонів, зберігаючи status quo невизначеності. Загалом, це сприятиме російській стратегії зміцнення контролю в Чорноморському регіоні.

На нинішньому етапі Росія практично намагається перейти від політики збереження впливу до політики реінтеграції Криму шляхом його повзучої економічної сепарації від України (за збереження формальних ознак належності півострова до неї). Інтереси Росії до Чорноморського шельфу більшою мірою продиктовані не запасами його вуглеводневих родовищ, а намірами використання цього питання з метою закріплення російського впливу через неврегульованість питань морських кордонів і спільну господарську діяльність.

В енергокомунікаційному аспекті Крим не є настільки значимим, як може здаватися на перший погляд. Єдиним проектом, що торкається Криму як транзитної зони, був і залишається газопровід “Білий потік”, імовірність реалізації якого є невисокою.

З точки зору диверсифікації постачання енергоресурсів для України, Крим не може відігравати серйозної ролі, оскільки на його території немає газоємної промисловості, а прокладення трубопроводів через півострів до промислово розвинутих регіонів України відчутно збільшить транспортні витрати на доставку вуглеводнів до кінцевого споживача. З цієї ж точки зору, порти Криму програють іншим портам України та Чорномор’я стосовно перевалки нафтових вантажів.

Єдина сфера зацікавлення Кримом у вуглеводневому контексті полягає в можливому використанні портової і судноремонтної інфраструктури півострова як баз для обслуговування технічного флоту, що працюватиме на шельфових розробках. Найкращі шанси тут у Севастополя, але слід пам’ятати, що конкуренція може зіграти не на його користь. У виграші швидше може виявитися румунська Констанца.

Висновки та рекомендації

Спроби нинішньої влади в Україні вибудувати європейський вектор зовнішньої енергетичної політики не пішли далі декларацій, не дивлячись на те, що Україна прийняла закон про засади функціонування ринку газу відповідно до ІІ Газової Директиви ЄС та приєдналася до Європейського Енергетичного Співтовариства. Однак, реальні процеси рухаються переважно в напрямі односторонньо преференційного партнерства з РФ.

Чорноморський регіон загалом та Україна зокрема привертають дедалі більшу увагу ЄС. Як зазначається в Меморандумі Україна-ЄС про порозуміння у співробітництві в енергетичній сфері від 1 грудня 2005р.: “ЄС та Україна мають спільні інтереси в енергетичній галузі, і як ЄС, так і Україна можуть мати користь від інтеграції своїх енергоринків, тим самим підвищуючи рівень енергетичної безпеки Європейського континенту… Україна є ключовою транзитною країною у постачанні вуглеводнів до країн ЄС, причому 40% імпортованого ЄС природного газу постачається газотранспортною мережею України, а що стосується нафти, то, крім транзиту за допомогою існуючої системи трубопроводів “Дружба”, поточний розвиток нафтопроводу “Одеса-Броди” у напрямку Польщі відкриє новий транзитний шлях для імпорту нафти до країн ЄС з Каспійського басейну та міжнародного ринку. У цьому контексті надзвичайно важливе значення як для ЄС, так і для України має гарантування безпеки, прозорості та надійності роботи транзитної системи”.

Україна впродовж останніх п’яти-шести років стрімкими темпами набувала вторинності у європейських енергетичних справах як завдяки політиці дискредитації її з боку східного сусіда, так і насамперед, завдяки короткозорості, корумпованості та недолугості урядів, що зміню вали один одного в калейдоскопічному режимі, змагаючись за контроль над фінансовими потоками в інтересах тих чи інших кланово-олігархічних угруповань. Кроки, що робляться зараз у напрямі ексклюзивного партнерства з російськими компаніями в енергетичному секторі, зокрема у видобутку вуглеводнів на шельфі Чорного моря, можуть призвести до небажання провідних європейських та американських компаній брати участь у партнерстві з Україною. Інший варіант – їх прихід в український сектор Чорного моря через партнерство з російськими компаніями.

З огляду на економічні інтереси держави, було б логічним перейти до політики “відкритих дверей” для провідних світових компаній, що володіють технологічним та інвестиційним потенціалом. Без цього Україна ризикує не лише опинитися в аутсайдерах, але й втратити суб’єктність. Логічно використати для розвитку шельфових проектів можливості співробітництва з ЄС, Хартії Україна-США про стратегічне партнерство та Дорожньої карти пріоритетів українсько-американського співробітництва в рамках двосторонньої групи з питань енергетики.

Стратегія Росії щодо енергоресурсних та енерготранзитних регіонів Каспію, Південного Кавказу та Чорного моря має двоступеневий алгоритм – встановлення контролю над конкуруючими проектами, а в разі неможливості – блокування їх розвитку всіма засобами, включно з ескалацією напруженості в зоні заморожених конфліктів, у безпосередній близькості до стратегічних комунікацій. Поточне десятиліття, яке стане вирішальним для долі конкуруючих газових і нафтових проектів у Чорному морі, буде показовим у цьому сенсі. Чим успішніше просуватиметься європейський проект Південного газового коридору, тим більша ймовірність рецидиву п’ятиденної війни серпня 2008р. чи “розмороження” нагірно-карабахського конфлікту.

Не тільки російські амбіції є джерелом, що живить напруженість в Каспійсько-Чорноморському регіоні. Впродовж поточного року, на тлі отримання зростаючих доходів від експорту нафти, Азербайджан вдається до мілітаристської риторики в питанні Нагірного Карабаху. Так, 14 січня 2011 року на засіданні Кабінету міністрів, президент Азербайджану І.Алієв, заявив: «Уверен, что сильная армия Азербайджана должна сказать, и скажет свое слово, когда настанет время, в урегулировании армяно-азербайджанского, нагорно-карабахского конфликта» [23]. Такі підходи свідчать про зростаючу готовність Баку вирішити Карабаську проблему військовим шляхом за аналогією з операцією збройних сил Хорватії «Буря» у серпні 1995 року по звільненню хорватських територій, окупованих сербами. Однак, результат такої потенційної акції Азербайджану може виявитись протилежним очікуваному з катастрофічними наслідками для Південного Кавказу та серйозним гальмуванням розвитку транснаціональних енергокомунікаційних проектів в чорноморському напрямку.

У цьому контексті особливого значення набуває вдосконалення механізмів забезпечення безпеки у Великому Чорноморському регіоні. Оскільки і ЄС, і НАТО визнають енергетичну безпеку головним пріоритетом зовнішньополітичної взаємодії, об’єднання їх зусиль у цій сфері є необхідним і доцільним. Різке зменшення рівня безпеки через можливі локальні конфлікти, як це сталося в серпні 2008р. під час вторгнення РФ до Грузії, а також напружені відносини між Азербайджаном і Вірменією та ситуація довкола Ірану викликають необхідність у переосмисленні підходу до захисту як уже діючої, так і проектованої енергетичної інфраструктури в Чорноморсько-Каспійському регіоні.

З огляду на започаткування з лютого 2011 р. транзиту азербайджанської нафти маршрутом Баку-Кулеві-Південний-Броди-Південна “Дружба” та появу передумов для її поставок до України, в її інтересах є запобігання загостренню існуючих та виникненню нових вогнищ конфліктів. Збереження мирного status quo необхідно також і для подальшого розвитку проекту AGRI. Це відповідає українській версії Каспійсько-Чорноморсько-Центральноєвропейського конектора. В цьому сенсі було б доцільним підвищення активності та конструктивності діяльності України в рамках ОБСЄ, ПАРЄ, ОЧЕС, ГУАМ.

Примітки і джерела

1. Фридман Дж. Следующие 100 лет: прогноз событий ХХI века (перевод с английского). – Москва, 2010, с.145-146..
2. Пресс-релиз от 26 августа 2009г. – Официальный сайт Правительства РФ, http://www.government.ru
3. Энергетическая стратегия России на период до 2030г. – Официальный сайт Минэнерго РФ, http://minenergo.gov.ru.
4. Там само
5. European Parliament resolution on an EU Strategy for the Black Sea. – 2010/2087(INI), 20 January 2011; http://www.europarl.europa.eu
6. Про нафтопровід див.: PanEuropean Oil Pipeline – commercial and technical issue. – ІЕА Oficial site, http://www.iea.org/work/2009/ forum/Transnafta2.pdf; ЄС дає новий поштовх продовженню нафтопроводу Одеса-Броди до Плоцька. – Євробюлетень, 2005, №3, с.6-7, http://ec.europa.eu
7. Conclusions on Energy. – European Council, 4 February 2011, http://www.consilium.europa.eu/ uedocs/cms_Data/docs/pressdata/en/ec/119141.pdf
8. Turkey Energy Data, Statistics and Analysis – Oil, Gas, Electricity, Coal, EIA. – Turkey Country Energy Profile, http://www.eia.gov/countries/country-energy-data.cfm?fips=TU
9. The Workd Factbook, Middle East: Turkey. – Cetral Intellegence Agency; https://www.cia.gov /library/publications/the-world-factbook/geos/tu.html
10. ‘TPAO aims to end Turkish dependence on foreign energy’. – Daily News, 6 May 2010; http://www.hurriyetdailynews.com
11. Офіційний сайт компанії Petrom; http://www.petrom.com/
12. Черное золото Черного моря. – Интернет-журнал O&G, http://www.cisoilgas.com/article/Black-gold-of-the-Black-Sea
13. ‘UN defines Romania-Ukraine border’. – BBC News; http://news.bbc.co.uk/2/hi/europe/7867683.stm
14. Kliewer-Houston, G. ‘Drilling & Production’, Offshore, 1 Jul. 2010, http://www.offshore-mag.com
15. Черное золото Черного моря... – Интернет-журнал O&G, http://www.cisoilgas.com /article/Black-gold-of-the-Black-Sea
16. Энергетическая стратегия России на период до 2030г., с.39
17. Ливень О. Перспективы освоения нефтега-зового потенциала украинских акваторий Черного и Азовского морей. – Информационный сайт UA Energy, 5 февраля 2011г., http://www.uaenergy. com.ua
18. Там само.
19. Круглякова Р., Круглякова М., Шевцова Н. Геолого-химическая характеристика естественных проявлений углеводородов в Черном мо-ре. – Геология и полезные ископаемые Мирово-го океана, 2009, №1, http://www.nbuv.gov.ua
20. Інформація з офіційного сайта Міністерства енергетики та вугільної промисловості України; http://mpe.kmu.gov.ua/fuel/control/uk /publish/  category?cat_id=35081
21. Дані за 2009р. ДАТ «Чорноморнафтогаз»; http://www.uaenergy .com.ua
22. Українським шельфом цікавляться великі іноземні компанії. – Інформаційний сайт FINANCE.ua, 5 грудня 2010р., http://news.finance.ua
23. «Президент Ильхам Алиев: «Восстановле-ние территориальной целостности Азербай-джана должно безоговорочно найти свое ре-шение», Trend / АзерТадж, 15 января, 2011  http://news.day.az/ politics/247996.html