У російсько-українських відносинах пострадянського періоду Крим посідає особливе, виняткове місце. Саме від розуміння геополітичної проблеми Криму та шляхів її розв'язання залежить дуже багато в перспективах існування і розвитку України як держави і суспільства.
Така особлива роль Криму в геополітичних процесах навколо Чорноморського регіону пояснюється цілою низкою чинників: геополітичних, політичних, економічних, військових, етнокультурних і психологічних.
Крим як геополітична реальність є надзвичайно важливим складником політичної стратегії і практики як для України, так і для Російської Федерації. Крим був, є і буде протягом тривалого періоду вельми проблемним регіоном, що визначається об'єктивно: це регіон, де зустрічаються, якщо не вживати дієслова "стикаються", 3 цивілізації: Європейська, Євразійська і азійсько-ісламська. Вони співіснують як у середині півострова, так і на кордонах України, Росії, Туреччини. Крим - це регіон трьох етносів: російського, українського, кримськотатарського і двох світових релігій: християнства й ісламу. Півострів має надзвичайно специфічну і строкату історичну і культурну спадщину еллінізму, Римської імперії, Візантії, Київської Русі, Турецької імперії, тюркського кочового світу, Кримського ханства, готів, Генуї, Венеції, козацької України, караїмо-кримчацької традиції, вірменської традиції, залишків німецької, болгарської і новогрецької колонізації, Російської імперії, Радянського Союзу. Ця спадщина утворює надзвичайно специфічну соціокультурну сферу Криму. Півострів постійно зазнає потужного ідеологічного, інформаційного та культурного впливу з боку Російської Федерації, значно слабшого - з боку України, і дещо прихованого, розрахованого майже виключно на кримськотатарське середовище - з боку Туреччини. Навіть суто географічно Крим розташовано на геополітичному перехресті Чорноморського регіону, на перехресті інтересів України, Росії і Туреччини.

У російсько-українських відносинах пострадянського періоду Крим посідає особливе, виняткове місце. Саме від розуміння геополітичної проблеми Криму та шляхів її розв'язання залежить дуже багато в перспективах існування і розвитку України як держави і суспільства.
Така особлива роль Криму в геополітичних процесах навколо Чорноморського регіону пояснюється цілою низкою чинників: геополітичних, політичних, економічних, військових, етнокультурних і психологічних.
Крим як геополітична реальність є надзвичайно важливим складником політичної стратегії і практики як для України, так і для Російської Федерації. Крим був, є і буде протягом тривалого періоду вельми проблемним регіоном, що визначається об'єктивно: це регіон, де зустрічаються, якщо не вживати дієслова "стикаються", 3 цивілізації: Європейська, Євразійська і азійсько-ісламська. Вони співіснують як у середині півострова, так і на кордонах України, Росії, Туреччини. Крим - це регіон трьох етносів: російського, українського, кримськотатарського і двох світових релігій: християнства й ісламу. Півострів має надзвичайно специфічну і строкату історичну і культурну спадщину еллінізму, Римської імперії, Візантії, Київської Русі, Турецької імперії, тюркського кочового світу, Кримського ханства, готів, Генуї, Венеції, козацької України, караїмо-кримчацької традиції, вірменської традиції, залишків німецької, болгарської і новогрецької колонізації, Російської імперії, Радянського Союзу. Ця спадщина утворює надзвичайно специфічну соціокультурну сферу Криму. Півострів постійно зазнає потужного ідеологічного, інформаційного та культурного впливу з боку Російської Федерації, значно слабшого - з боку України, і дещо прихованого, розрахованого майже виключно на кримськотатарське середовище - з боку Туреччини. Навіть суто географічно Крим розташовано на геополітичному перехресті Чорноморського регіону, на перехресті інтересів України, Росії і Туреччини.
Відомий український геополітик Юрій Липа писав у книзі "Призначення України": "Той, хто контролює Севастополь - той контролює Крим, а той, хто контролює Крим - той контролює Чорне море". Адже, за висловом того же таки, Юрія Липи "півострови то є прояв прагнення суходолу до контролю над морями".
Протягом останніх трьох століть російські політики не мислили чорноморсько-середземноморську стратегію своєї країни без опанування над Кримом, бо він був наріжним каменем усієї архітектоніки військово-політичних зусиль Росії в цьому регіоні. Крим є природним ключем до контролю Чорноморського басейну (насамперед західної частини Чорного моря, прилеглої до проток Босфор - Дарданелли, а також румунського, болгарського, турецького узбережжя). До традиційних геополітичних моментів сучасна політична ситуація на пострадянському просторі додає нові: Крим став дуже важливим фактором (в тому числі й завдяки угоді 1997 року між Росією і Україною щодо Севастополя і Чорноморського флоту) всебічного тиску на Україну, контролю її узбережжя і всієї південно-східної території української держави (зокрема Керченської протоки та Азовського моря, що є дуже значущими транспортними артеріями для вугільно-металургійних центрів південно-східної України.(Це ще раз підтвердили події 2003 року навколо острова Тузла).
Крим посідає суттєве місце у зовнішній та внутрішній політиці Російської Федерації. У міжнародній політиці збереження контролю над такими територіями, як Крим, дуже важливе як фактор зовнішньополітичного престижу РФ та зайвого підтвердження її статусу великої держави. До цього російський менталітет вкрай чутливий. Крім того, контроль над Кримом дає РФ також перспективну можливість контролю зовнішньої політики України щодо можливих політичних, економічних і військових альянсів, зокрема щодо НАТО і Європейського союзу, адже зовнішньополітичний маневр країни, певна територія якої контролюється іноземними військами, завжди буде обмеженим. До речі, нині присутність російських військ у Криму створює значні проблеми для Євроатлантичної інтеграції України.
Через зміну геополітичних реалій на теренах колишнього СРСР, Крим, контрольований російською військовою машиною, стає зручним плацдармом для контролю Грузії, інших держав Закавказзя, північнокавказьких територій самої Росії (у зв'язку з чеченським фактором), а також східного чорноморського узбережжя Туреччини на випадок побудови транзитних нафтопроводів з відгалуженням до турецьких чорноморських портів Самсун, Трабзон, Сіноп та інших.
Для найбільш радикальних імперських політичних сил Росії Крим - зручний плацдарм сприяння можливій політичній, економічній та територіальній дезінтеграції України.
Крим як больова точка української держави є також ефективним важелем тиску на керівництво України в інтересах відтворення москвоцентристської наддержави в тій чи іншій формі.
Стабільно напружена ситуація в Криму (доволі низький рівень добробуту переважно російського та російськомовного населення, постійно заохочувані багатьма структурами РФ антиукраїнські настрої певної частини мешканців півострова, наявність у Криму Збройних Сил Росії) залишає можливість, у разі такого рішення з боку керівництва РФ чи окремих впливових кіл, штучного провокування в кримській автономії кризової ситуації зі створенням локального конфлікту певного рівня інтенсивності. В інших регіонах України РФ не має такої сприятливої комбінації позицій для дипломатичного, політичного, військового та пропагандистського тиску.
Проте кримський чинник функціонує не лише в зовнішній політиці, але є суттєвим елементом внутрішньополітичної боротьби в Російській Федерації. Бо Крим є важливим символом для численних політичних угруповань, партій і організацій Росії.
Це пов'язане з посиленням націонал-патріотичної реакції в РФ зі зростанням імперсько-ностальгічних настроїв як серед мас, так і в російському політичному класі.
"Кримська карта" постійно розігрується на виборах у РФ, вона, як правило, використовується для звинувачення конкурентів у "здачі Криму", чи у "недостатній увазі до співвітчизників" у Криму.
Крим є досить вдалим виправданням масової антиукраїнської риторики в засобах масової інформації РФ, чинником націонал-патріотичної мобілізації російського суспільства, що пов'язане з деякими елементами культурно-історичного фетишизму російської свідомості, постійно актуалізованими ЗМІ: "исконно русский Крым", "Севастополь - гордость русских моряков". Звичайно, російська свідомість сприймає ці традиційні фетиші без жодних спроб критично-раціонального розгляду. Власне, в російських політично-історичних міфах міф "російського" Криму посідає чільне місце і використовується в інтересах актуальної політичної пропаганди.
В економічному аспекті Крим з його унікальним розташуванням, чудовою природою викликає підвищений інтерес російського приватного бізнесу та державно-капіталістичного сектора РФ і як предмет розпродажу земельних ресурсів південного півострова, і як об'єкт можливих інвестицій в індустрію відпочинку, як зручна територія для створення міжнародних бізнесово-посередницьких структур за досить ліберального контролю вільних економічних зон. Слід спеціально відзначити великий інтерес до розподілу кримської власності (санаторіїв, будинків відпочинку, урядових дач, інфраструктури зв'язку і транспорту, готелів, об'єктів енерго- і нафтопостачання, торгівлі) не лише з боку російських бізнесменів як таких, а й відомих російських політиків, високих урядовців та генералітету, пов'язаних з кримськими політиками, владними і кримінальними кланами Криму. Завдяки таким зв'язкам стають можливими операції з вилучення на користь приватних і державних структур РФ кримської власності як компенсація боргів Криму за постачання російської нафти і газу. Хоча часто йдеться просто про скуповування кримських об'єктів за демпінговими цінами.
Як заявили публічно під час подій навколо острова Тузла відомі російські бізнесмени і політики п.п. Кох і Чубайс: "Нам усе одно які прапори майорітимуть над Кримом, головне щоб там усе належало нам". Це було сказано в контексті створення так званої "ліберальної імперії" за Чубайсом.
Крим протягом останніх двох століть належав до найбільш мілітаризованих територій Російської імперії та Радянського Союзу. Це зумовило створення цілої мережі військових і військово-морських баз, розгалуженої військової інфраструктури (порти, літовища, залізниці, арсенали, ремонтні бази, лінії зв'язку, військові містечка, сховища матеріалів, медичні установи, системи охорони, система контролю водних районів, установи і системи навігації та гідрографії, протиповітряна та протичовнова, проти корабельна оборона і таке інше). Ці системи за необхідності мали досить високий рівень автономного функціонування і далекосяжного впливу на території та держави Причорномор'я, що давало і дає підстави російській пресі називати Крим "непотопляемым авианосцем России".
Центром сучасних військово-політичних інтересів Росії в Криму виступає Чорноморський флот та його головна база в Севастополі. Сьогодні ЧФ значною мірою втратив своє колишнє оперативно-тактичне значення в басейні Чорного моря, не кажучи вже про Середземне. Стратегічного ж значення ЧФ не мас з огляду на специфіку театру воєнних дій (ще наприкінці XX ст. Головний Морський Штаб Росії ухвалив резолюцію, що ЧФ може мати стратегічне значення лише за умов приналежності Росії проток Босфор-Дарданелли).
Зараз ЧФ зберігаючи певні обмежені можливості на випадок локальних конфліктів низької та середньої інтенсивності, перетворився на переважно політичний та ідеологічний чинник, засіб усебічного тиску на Україну. Водночас угода 1997 р. між Києвом і Москвою розв'язує руки РФ для посилення військової потуги ЧФ, як і ціла низка наступних документів між Україною і Росією з питань Чорноморського флоту. Діяльність цього військового угруповання виходить далеко за традиційні межі суто військової. Як свідчить досвід кризового розвитку Криму в періоди 1991-1992 рр. та 1994-1996 рр. антидержавні організації півострова розглядають Чорноморський флот РФ як свій надійний тил.
В етнокультурному аспекті Крим - єдина територія України, де етнічні росіяни становлять більшість населення (близько 58%). Через те саме тут гасло захисту росіян та російськомовних може бути використано більш ефективно, ніж в інших областях України. Наявність великої кількості російських військових, пенсіонерів Збройних сил, КДБ та МВС колишнього Союзу, надзвичайно інтенсивна, у порівнянні з іншими територіями СРСР, мілітарно-шовіністична обробка населення забезпечили досить специфічний характер людського фактору в Криму. Цей статус-кво постійно підживлюється як мас-медіа Росії, так і кримськими проросійськими ЗМІ.
Незважаючи на 50-річну належність до України, етнокультурна присутність України на кримській землі відчувалась і відчувається дуже слабо. Крим усі ці роки був ізольований від української культури, мови, від всього українського життя. Переважна більшість населення була у професійному, культурному, інформаційному плані більше пов'язана з відповідними центрами РФ, ніж України.
Усі ці роки в РФ існував, а нині навіть посилився, комплекс "формально українського, а фактично російського Криму", почуття етнокультурної спорідненості з населенням Криму, головним чином на російсткомовній та історично-міфологічній основі, що розглядає Крим як своєрідний "музей російського патріотизму", а також як "всеросійську дачу", котру нібито втратили росіяни через "підступність" українських націоналістів які виступили знаряддям світової "антиросійської змови". Такі настрої панують не лише в російських націонал-патріотичних колах, але, на жаль, і серед переважної частини так званої "ліберальної інтелігенції", що найнебезпечніше, серед більшості провідників російської "партії влади".
Населення Криму поділяється на три основні етнічні групи - росіяни - 58%, українці - 27%, кримські татари - 12%. Серед росіян є кілька груп за часом заселення Криму. Менше 20% становлять ті, хто мешкав у Криму до 1944 року та їхні нащадки, решта - представники 4-х хвиль переселення та їхні нащадки.
1 хвиля: з 1944 до 1950. Це переважно організоване переселення з найближчих до кордонів України областей РФ для заповнення етнодемографічного вакууму після депортації кримськотатарського народу та деяких інших етносів (греків, німців, болгар). Чимало людей з цієї хвилі переселення ще й дотепер мешкають у житлах, що належали депортованим.
2 хвиля: з 1950 до 1964, теж переважно організоване, переселення з російської глибинки з метою відбудови зруйнованого війною, створення промисловості та реконструкції аграрного сектора.
3 хвиля: з 1964 до 1975, переважно стихійна міграція в "пошуках кращої долі" з усіх регіонів РФ, цьому сприяла й штучна індустріалізація Криму.
Остання, 4 хвиля: з 1975 до 1985 - стихійна міграція у зв'язку з погіршенням життєвих умов у Центральній Росії.
Люди цієї останньої хвилі більшою мірою, ніж попередніх, є найвиразнішими носіями антиукраїнських настроїв, вони мають найміцніші та розгалужені особисті зв'язки з Росією, почуваючись її посланцями на півдні, вони, як правило, охоче рекрутуються до всіляких антиукраїнських організацій і схильні до радикалізму.
В цілому російське населення Криму має досить високий рівень національної самосвідомості, але тісно пов'язаної з економічним чинником і особистим добробутом (оскільки більшість прибула до Криму, розраховуючи на життєві блага). У разі покращання економічної ситуації в України більшість буде готова змиритися з перебуванням у складі України. Російське населення Криму поміж усіх регіонів української держави було найменш підготовлене до сприйняття української мови, культури, історії.
Для переважної більшості кримських росіян Україна є великою білою плямою, але навіть той невеличкий інтерес, котрий вони виявляють до України, нашою державою у прийнятних для місцевого населення формах не задовольняється.
Дуже погану послугу як Україні, так і місцевому населенню робить надліберальна політика офіційного Києва щодо відверто антиукраїнської діяльності екстремістських угруповань півострова. Річ у тім, що великий відсоток місцевого населення становлять колишні військові та службовці, люди здебільшого законослухняні, які мають звичку поважати будь-яку, але сувору і рішучу владу. Українська влада часів Кравчука і Кучми викликала в цьому середовищі безмежну зневагу і презирство. Серед значної частини кримських росіян після 1 грудня 1991 року панували настрої вичікування та схильності до лояльності щодо України і навіть інтеграції до українського суспільства. Проте відсутність політичної волі офіційного Києва, його слабка, невиразна, нерішуча політика в Криму сформувала інші настрої: мовляв, України - це несерйозно і не надовго.
Попри розбіжності поглядів настроїв, російське населення Криму є доволі потужною етнополітичною силою, на яку обов'язково слід впливати розумною комбінацією поступок і принципової політики.
Російське населення Криму постійно піддається шовіністичній антиукраїнській обробці ЗМІ (як місцевих проросійських, так і РФ), котрій практично немає протидії з боку України. Але вже той факт, що незважаючи на масовану обробку, російське населення в Криму зберігає спокій, свідчить, що належні пропагандистські та інші зусилля України не будуть марними.
У Криму мешкають приблизно 500 тис. українців. Національно-культурні потреби цих людей всі роки перебування півострова в складі України задовольнялися вкрай погано. Після 1991 року суттєвого покращання не відбулося. Перешкод для створення українських шкіл, викладання української мови, створення культурних осередків не поменшало. Українці в Криму почуваються не представниками титульного етносу України, а зацькованою національною меншиною. Комплекс меншовартості українців Криму посилює бачення ними потужної підтримки, котру надає Росія місцевим росіянам у галузі культури, мови, освіти, захисту національних прав тощо.
З боку офіційного Києва місцеві українці не помічають скільки-небудь значної уваги. Таке становище сприяє політичній апатії кримського українства. Внаслідок цього українські політичні та громадські організації дуже слабкі, розпорошені і розколоті внутрішніми конфліктами. Українська преса на півострові ледве жевріє. Але за активної наполегливої роботи Києва місцеве українство могло би перетворитися на потужну етнополітичну силу, на яку Україна могла би спертися за будь-яких кризових обставин у цьому регіоні.
Значно організованішою силою виступають в Криму кримські татари. Нині їх нараховується тут приблизно 300 тис. осіб, але їхній політичний вплив на життя півострова значно перевершує їх чисельність. Сьогодні кримські татари та їхній національний керівний орган - Меджліс - на запал стоять на проукраїнських позиціях, хоча Київ часто-густо нехтує їхніми інтересами. Саме така позиція Меджлісу суттєво ускладнює діяльність проросійських структур у Криму.
Представники РФ намагаються змінити політичні орієнтації кримськотатарського національного руху на свою користь, поки що без особливого успіху, але за байдужості офіційного Києва ніхто не може гарантувати збереження проукраїнських позицій кримських татар у майбутньому.
У разі досягнення Москвою більш бажаної для себе політики з боку організацій кримських татар перспективи України на півострові значно погіршаться. За кримськими татарами дуже суттєва для світової громадськості аура корінного народу, репресованого тоталітарним режимом. За ними доволі висока монолітність, згуртованість етносу, величезний досвід боротьби та правозахисної діяльності, дисциплінованість та політична активність мас.
Це дуже поважна етнополітична сила, що змушує зважати на неї проросійські кола. Можливий альянс України з кримськими татарами суттєво зменшує натиск проросійських сил, а також тих сил, за межами української держави, що не відмовились від планів "повернення" Криму. Такий альянс надає Україні додаткові можливості апелювати до світової громадської думки як захисникові законних інтересів корінного, депортованого народу, котрий навіть сьогодні зазнає дискримінації на рідній землі з боку проросійських структур. Це також дає змогу Україні виступати гарантом міжнаціонального миру в Криму і арбітром у міжнаціональних домаганнях. Ці гіпотетичні переваги не є секретом і для московських політиків і аналітиків. Звідси нервова реакція з їхнього боку і залякування "ісламським фактором".
Сьогодні у Криму є дві потужні етнополітичні сили - російська і кримськотатарська. Союз з першою є для України доволі сумнівним за наслідками, адже він обов'язково посилить позиції РФ у Криму. Союз з другою суттєво збільшить можливості України щодо етнополітичного маневру, ускладнить дії російських і проросійських структур, активізує слабке місцеве українство. Українсько-татарський блок уможливить рівніші умови змагання за вплив у Криму між Україною та РФ.
На загальну соціально-політичну ситуацію в Криму великий вплив справляє конфесійний чинник. Панівною за кількістю вірних та впливом у Криму є Українська православна церква Московського патріархату. Кримська єпархія УПЦ МП на чолі з архієпископом Лазарем стоїть на проросійських позиціях. Єпархія підтримує тісний зв'язок з проросійськими колами місцевої адміністрації, з командуванням Чорноморського флоту РФ, прямі зв'язки з Московською патріархією (обминаючи Києво-Печерську Лавру), з проросійськими фінансово-комерційними структурами, з проросійськими політичними та громадськими організаціями. Переважна більшість віруючих росіян і українців Криму належать до цієї церкви, котра останнім часом активно розбудовується - нові парафії, монастирі, храми. Дуже відчутний у діяльності цієї церкви у Криму присмак клерикалізму - претензії на колишню церковну власність (зокрема на територію Херсонеського археологічного заповідника в Севастополі), активне втручання у політичне життя Криму, тісний зв'язок з "російськими патріотами" всіх барв, більш ніж стримане ставлення до державності України, пропаганда "єдності Русі" тощо.
Виразною рисою Кримської єпархії УПЦ МП є також запекла боротьба (з допомогою світської влади) проти інших конфесій, як православних (УПЦ КП, УАПЦ, Російської зарубіжної, Катакомбної церкви тощо), так і неправославних (греко-католиків, римо-католиків і протестантів). Українські церкви у Криму (УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ) поки що досить слабкі та ізольовані, помітного впливу на релігійне життя півострова з їхнього боку немає.
Що стосується ісламу, то останнім часом кримськотатарська громадськість докладає зусиль, щоб відновити свою релігійну традицію. Поступово відновлюються громади, ремонтуються мечеті, учнів відряджають на навчання до медресе в ісламських країнах.
Певну тривогу викликають випадки інфільтрації до кримськотатарського середовища мусульманських богословів з країн арабського світу, що непокоїть кримськотатарських лідерів, які справедливо вбачають у таких богословах носіїв войовничого "політичного" ісламу. Якщо неможливо організувати духовне ісламське навчання в Україні, то варто було б обмежити "імпорт" мусульманських мулл до Криму Турецькою Республікою з їх переважно світськими орієнтаціями.
Вищенаведені обставини засвідчують, що сьогодні Крим є найбільш небезпечним з точки зору збереження соборності України регіоном, де склалася історично вельми невигідна для української держави конфігурація економічних, політичних, культурних, ідеологічно-інформаційних та етнопсихологічних чинників.
Проте Україна має великі об'єктивні шанси на реальну і всебічну інтеграцію Криму до складу свого державного тіла.
Однак це вимагає вироблення чіткої і послідовної кримської політики держави, якої наразі, на превеликий жаль, не існує. Позиція офіційного Києва щодо Криму має ситуативний характер. Це часто-густо набір реакцій на виклик актуальних кримських подій, стратегія, а подеколи й тактика, відсутні. Керівництво України намагається наздогнати ці події на півострові post-factum. Якщо в Криму не відбувається нічого надто тривожного на даний момент, про нього і не згадують. Хоча позірний спокій в цьому регіоні може бути початком бурхливих і швидких змін ситуації.
Щоб убезпечити себе від непередбачуваного і кризового розвитку необхідно діяти на випередження, наступально, нав'язуючи власну логіку і напрямок змін.
Що має стати основою кримської політики Києва?
Насамперед йдеться про декілька фундаментальних цілей, що їх конче треба досягти протягом певного періоду часу. По-перше, метою такої політики держави повинно стати посилення українського політичного, економічного, культурного, інформаційного, освітнього впливу на півострові та відповідно обмеження до прийнятних для України рамок впливу інших держав.
По-друге, ця кримська політика Києва має бути спрямована на жорстке обмеження нормами міжнародного права та усталеної світової міждержавної практики перебування і функціонування на кримському півострові іноземних військових баз із чіткою настановою на закінчення терміну їхнього перебування згідно з укладеними угодами.
По-третє, необхідним компонентом такої політики має стати жорстке правове обмеження діяльності антидержавних підривних організації, систематична робота з обмеження активності сепаратистських структур на теренах Криму.
По-четверте, офіційний Київ має взяти курс на політичне і культурне відродження кримського українства, на всебічну підтримку українських структур, установ і організацій Криму.
І нарешті, Київ має взяти під особливий контроль кадрову політику в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, повністю підпорядковуючи її національним інтересам України.
Неухильне впровадження такої політичної стратегії у життя убезпечить України від руйнівних соціальних процесів на півдні держави і поступово наблизить Крим до решти регіонів країни.