Будь-які соціальні взаємодії в Криму, у першу чергу, політичні, детерміновані політкультурністю їхніх учасників. Тому будь-які взаємодії на півострові можна розглядати як взаємодію культур, тому що культура, особливо етнокультура, є фундаментом будь-яких соціальних процесів і базовою детермінантою як індивідуальної, так і колективної поведінки.

З 1944 року після депортації кримськотатарського народу і до розпаду СРСР кримський півострів залишався досить монокультурним – радянсько-російським. Але після краху радянської ідеології, що обмежувала дію етнокультурних детермінант сферою творчого і повсякденного спілкування, вони вийшли на поверхню соціальних взаємодій.

Монополія радянсько-російського культурного впливу була порушена: з початком повернення кримськотатарської нації відновилась присутність корінної для Криму культури; крім того, з досягненням незалежності України частина української нації залишила радянсько-російський культурний анклав і стала ідентифікувати себе як реально державотворча титульна нація, порівнюючи свої інтереси саме з такої позиції. Відбулися зміни й у російсько-культурному середовищі, хоча саме йому притаманна найбільша ностальгія за радянським минулим.

У результаті зазначених процесів відбулась і якісна зміна характеру та структури соціальних взаємодій у Криму. Почався період боротьби за свою нішу в загальному соціальному просторі півострова: росіяни, втративши монополію, прагнуть не втратити культурне домінування, кримські татари прагнуть відновити колишню присутність на півострові, що ускладнюється, по-перше, втратою значної частини матеріальної і духовної культурної спадщини, по-друге, невеликою кількістю тієї частини кримськотатарського етносу, що повернувся до Криму. Для українців ситуація ще складніша: по-перше, одержавши Крим тільки півстоліття тому, Україна не встигла сформувати на півострові порівнянні з російськими і кримськотатарськими культурні традиції, по-друге, державна влада за роки незалежності не змогла виробити ефективну кримську стратегію, щоб змінити ситуацію на свою користь.

До речі, іноді взаємодію культур у Криму подають по лінії кримські татари – слов’яни, що, на мій погляд, неправильно. Ідея слов’янської єдності, незважаючи на різні проекти, так і залишається далекою від реалізації, хоча постійно відтворюється. Характер взаємин між Україною і Росією не дозволяє говорити з політичної точки зору про слов’ян, як певну спільну етнокультурну одиницю, особливо в Криму. Крім того, слов’янська спільнота об’єднує не тільки росіян і українців, але й інші слов’янські народності. Таким чином, говорячи про конфлікт між слов’янами і кримськими татарами в Криму, автори такого протистояння здійснюють елементарну підміну понять, бажаючи, очевидно, надати собі ваги. Візьмемо хоча б вислів «особи неслов’янської національності». А що є слов’янська національність?! Тому для об’єктивного аналізу все-таки варто говорити не про слов'ян, а про росіян і українців.

Що стосується представників інших етнокультурних традицій, то їхню роль важко порівняти із зазначеними вище основними учасниками міжкультурної взаємодії. Кримські татари займають перші позиції в цій взаємодії завдяки етнотериторіальній приналежності до Криму, як корінний народ; росіяни – завдяки двохсотлітньому освоєнню території Криму і, як результат, кількісній перевазі, а українці – завдяки територіальній приналежності кримського півострова до держави Україна.

Отже, яким же чином відбувається міжкультурна взаємодія на півострові? Відомо, що вона може відбуватися в двох крайніх формах: конфлікт чи діалог. Гадаю, не варто пояснювати плюси і мінуси кожного з них. Важливо відзначити інше. Для сучасного Криму домінуючим у міжкультурній взаємодії є конфлікт, що виявляється у вже традиційній для Криму ситуації міжнаціональної і міжконфесійної напруженості і призводить до негативних наслідків для всього населення півострова. Звичайно, конфліктна ситуація загрожує й безпеці української держави.

Водночас, необхідно розуміти, що взаємодії між російським і українським населенням півострова не є такими гострими, як між росіянами і кримськими татарами, тим часом, не спостерігається особливих конфліктів і у взаємодії українців і кримських татар.

Базовими елементами російсько-кримськотатарського конфлікту є:

•  по-перше, неприйняття інтерпретації історії (у росіян і кримських татар прямо протилежне сприйняття історичного минулого, що виявляється в культурно-символічному протистоянні, «війні пам’ятників» тощо. Герої сучасної російської історії є антигероями для кримських татар, тому що становлення російської і радянської імперій відбувалося за рахунок поглинання і придушення сусідніх держав і народів, у тому числі й кримськотатарського);
• по-друге, перспектива розвитку півострова і його територіальна приналежність (традиційна прихильність більшості росіян до входження півострова до складу Російської Федерації на противагу проукраїнським і євроатлантичним перевагам більшості кримськотатарських народів і наміру відновити національну державність).

Перерости в збройне протистояння існуючому конфлікту не дають як традиційна прихильність кримськотатарського національного руху до ненасильницьких методів боротьби, так і поміркованість більшості серед росіян, і почасти спонтанні дії української влади.

Однак без налагодження реального міжкультурного діалогу, як базової умови мирного співіснування етнокультур Криму, запобігати ймовірному сповзанню Криму в збройне протистояння зазначеними вище способами може стати неможливо.

Яким же чином налагодити міжкультурний діалог і чи можливий він взагалі в Криму? Як і багато чого в цьому світі, діалог культур у Криму цілком можливий і якоюсь мірою вже здійснюється, але конфліктна складова міжкультурної взаємодії все-таки значно превалює.

Для більшості жителів Криму характерна спільність соціально-економічних, повсякденно-побутових проблем, і це певним чином діє як консолідуючий фактор. Однак для кримськотатарського етносу ці проблеми у вигляді репатріації мають специфічний характер, наприклад, земельна проблема, і ця специфічність з подання прихильників конфлікту, виступає як подразник для росіян у Криму, що не сприяє налагодженню діалогу.

Методи розвитку міжкультурного діалогу можна розділити на загальнодержавні та регіональні. До першого можна віднести, наприклад, розвиток громадянського суспільства і формування позитивного соціально-економічного клімату в Україні, а також установлення реального верховенства права і справедливого та об'єктивного правосуддя, а також ухвалення низки законодавчих актів, спрямованих на розв’язання проблемних питань. Саме зріле громадянське суспільство здатне протистояти прихильникам конфліктного вирішення проблем, а також активно обстоювати свою колективну позицію. Сьогодні не більшість громадських і політичних організацій існують номінально, створюються під міжнародні гранти, а з тих, що реально діють, одиниці займаються питаннями міжкультурного розвитку.

Не сприяє розвитку діалогу і соціально-економічна ситуація в Україні та у Криму зокрема. Прагнення представників кримськотатарського етносу посісти відповідне становище в цій сфері суспільних відносин, розглядається частиною кримського населення, знов-таки не без подачі низки політичних сил, як гонитва за певними привілеями. З іншого боку, кримські татари активно висловлюють думку про привласнення їхнього майна післядепортаційними переселенцями і порушують питання про реституцію, що також викликає побоювання в їхніх сусідів.

Великим плюсом у розвитку міжкультурного діалогу має стати грамотна концепція етнополітики держави.
На регіональному рівні важлива наявність розуміння того, що рибу можна ловити не тільки в болоті, але й у чистому озері. У першу чергу, місцевій еліті давно настав час зрозуміти, що перемога в конфлікті однієї зі сторін не вирішує проблему, а тільки заганяє її в підпілля. Про це свідчить та ж історія.

Розвитку діалогу перешкоджає також і політизація багатьох проблем та способів їх вирішення, наприклад, ситуація навколо виділення земельної ділянки під будівництво Соборної мечеті в Сімферополі. Крім того, час короткочасній політичній доцільності поступитися місцем стратегічній розсудливості і реальному партнерству. Для цього необхідно припинити експлуатацію історії в політичному процесі, розраховуючи на електоральну підтримку чи спонсорську допомогу з-за кордону. Не треба з’ясовувати, хто був правий чи винуватий колись, настав час перевести погляд з минулого в майбутнє.

Але головною умовою розвитку міжкультурного діалогу в Криму є здатність представників основних етнокультурних спільнот відмовитися від усталеної інтерпретації історії та збудованої на ній символічній системі, що виступає в ролі поведінкових орієнтирів. Протилежність етнокультурних символів визначає і конфлікт у взаємодіях, а також унеможливлює діалог, якщо розуміти його як взаємовигідні відносини, засновані на партнерстві та спільному досягненні компромісних цілей. Поки росіяни, українці і кримські татари не будуть готові до такої трансформації, міжетнічні та міжконфесійні взаємодії в Криму приречені бути конфліктними.