Проблематика міжкультурного діалогу є надзвичайно актуальною для сучасної Європи. Саме поняття «Європа» є, з погляду багатьох суспільствознавців, значною мірою синонімом діалогу. Європа є єдністю в розмаїтті. Вона виникла як результат взаємодії культур Давніх Греції та Риму, християнства, а також германців, слов’ян, романців, кельтів, фінно-угорців, почасти навіть – арабів і тюрків. Культурні цінності цих історичних акторів є різнорідними і суперечливими, проте протягом трьох тисяч років завдяки діалогу вони витворили певну культурну єдність, яка залишається відкритою і незавершеною, а тому – життєспроможною і такою, що має багато рис універсальної.

Швейцарський культуролог Дені де Ружмон вважав «скарбом» європейської культури ідею вільної та відповідальної людини. «В Європі, – писав він у середині XX століття, – поширення концепції людини та її свободи ніколи не було справою якоїсь одної доктрини, однієї нації чи однієї обраної касти, навпаки, це завжди було і буде, поки існуватиме Європа, наслідком постійного діалогу, дуже часто драматичного, інколи трагічного, між багатьма доктринами або конфесіями, діалогу понад двадцяти націй і безмежною кількістю шкіл та окремих індивідуальностей: усі вони сприяли створенню Європи та моделюванню європейської ідеї людини». Європейський ідеал людської особистості – людина, «яка подвійно відповідальна перед своїм покликанням і своєю державою: водночас, незалежна і зобов’язана, – а не лише вільна чи лише заангажована; місцина живого синтезу, але також і конфлікту між однаково життєвими та практично антагоністичними вимогами». «Ця людина вірна собі, коли вона погоджується на діалог і випереджає його новими творіннями. Вона зраджує себе, зраджує творчий геній Європи, коли поступається спокусі зліквідувати один із термінів конфлікту, або ж намагається замкнутися у своїх особливостях (нації, партії чи ідеології), або ж, коли хоче усім нав’язати їх одноманітним, тобто тиранічним способом», – переконаний Д. де Ружмон.

Глибоко трагічний досвід двох світових воєн змусив європейців шукати в інституціалізації політичного та іншого діалогу гарантії безпеки і процвітання континенту. В результаті у другій половині XX століття вони утворили Раду Європи, Європейський Союз та Організацію з безпеки і співробітництва в Європі. Варто зазначити, що попри велику кількість проблем і недоліків у діяльності цих міжнародних організацій у цілому вони виконують свої функції успішно. Адже континент завдяки механізмам різних форм діалогу тішиться безпрецедентно довгим періодом миру, процвітання і відносної безпеки та найвищим за історію рівнем життя більшості європейців. А європейські держави поступово об’єднуються на добровільних і демократичних засадах.

Початок XXI століття позначений в Європі різким посиленням культурного розмаїття, викликаного двома причинами: по-перше, збільшенням потоку мігрантів та біженців з усього світу; по-друге, безпрецедентним скороченням, глобалізацією простору і часу завдяки революції у сфері телекомунікацій і ЗМІ, особливо поширенню інтернету, а також розвитку транспорту і туризму. Відповіддю на цей виклик стало висунення Радою Європи на передній план механізму міжкультурного діалогу. Нагадаємо, що ця міжурядова організація об’єднує 47 держав, серед яких – і Україна.

Вже у 2005 році третій самміт глав держав і урядів країн-учасниць Ради Європи визначив міжкультурний діалог (включаючи його релігійний вимір) як засіб просунення компетентності, розуміння, примирення і толерантності, а також попередження конфліктів і забезпечення інтеграції та соціальної єдності. В результаті кількарічних напружених дискусій між державами-членами організації та іншими сторонами було знайдено консенсус, і 7 травня 2008 року на 118-й сесії Комітет міністрів Ради Європи ухвалив Білу книгу Ради Європи з міжкультурного діалогу.

Створення білих книг спирається на досвід британських органів влади, які в такій формі викладають довгостроковий офіційний підхід до політики в різних сферах. Біла книга Ради Європи не є юридично обов’язковим документом. В її преамбулі зазначається: «Міжкультурний діалог не можна приписати з допомогою закону. Він повинен зберігати характер добровільного запрошення до реалізації базових принципів, які викладені в цьому документі, у гнучкому використанні різноманітних рекомендацій, представлених тут, а також до участі в дискусії, яка продовжується, про майбутнє організації суспільства». В преамбулі також говориться, що демократична дискусія складає серцевину міжкультурного діалогу.

У Білій книзі визначаються аналітичні та методологічні інструменти і стандарти, необхідні для ефективного ведення міжкультурного діалогу. Він розуміється як «відкритий і ввічливий обмін думками між особами та групами осіб різного етнічного, культурного, релігійного та мовного походження й традицій на основі взаєморозуміння і взаємоповаги». Такий діалог відбувається на всіх рівнях – у суспільствах, між суспільствами Європи та між Європою й іншим світом. А зацікавлені в ньому особи – це всі групи та окремі представники національної меншості або більшості, які відіграють певну роль і мають певні інтереси («ставку») в міжкультурному діалозі – найвидатніші політики, що ухвалюють рішення в урядах і парламентах усіх рівнів, місцеві та регіональні органи влади, організації громадянського суспільства, спільноти мігрантів та релігійні спільноти, культурні та мас-медіа організації, журналісти й соціальні партнери.

У ситуації прогресуючого збільшення культурного розмаїття Європи плюралізм, толерантність і далекосяжність мислення, на думку авторів Білої книги, «стають як ніколи важливими», проте їх уже може бути не досить. Потрібні активні, структуровані і спільні зусилля. «Основним інструментом у досягненні цієї мети є міжкультурний діалог, без якого буде дуже важко захистити свободу і добробут кожної людини, що живе на нашому континенті», – переконує документ.

Поява Білої книги Ради Європи з міжкультурного діалогу свідчить про суттєву зміну в регулюванні культурного розмаїття на континенті. Міжкультурний діалог, в основу якого кладуться принципи, які сприймаються як універсальні, – права людини, демократія і верховенство права, заміняє собою мультикультуралізм, який свого часу замінив асиміляторський підхід.

Основну ідею Білої книги деякі аналітики коротко формулюють так: міжкультурному діалогу в сучасній Європі альтернативи немає, а превентивний діалог краще, ніж ситуація конфлікту, який потребує вирішення. Відсутність діалогу, переконані автори документа, «досить легко розвиває стереотипне сприйняття інших, створює атмосферу взаємної підозри, напруги та неспокою, робить меншини козлами відпущення і взагалі, породжує нетерпимість і дискримінацію», а «коли людям не вистачало терпимості, завжди виникали катастрофи». Припинення діалогу «всередині та між суспільствами в деяких випадках формує клімат, сприятливий для виникнення та використання екстремізму і навіть тероризму». Отже, «міжкультурний діалог, у тому числі й на міжнародному рівні, є обов'язковим компонентом спілкування між сусідами».

Виникає питання: наскільки проблема реалізації міжкультурного діалогу актуальна для України і, зокрема, Криму? Розташування нашої держави на межі цивілізацій і субцивілізацій (християнства і мусульманства, східнохристиянської і західнохристиянської частин Європи), її етнічний склад, конфесійні, мовні та соціокультурні ознаки українців, світові міграційні процеси роблять ці питання життєвоважливими. У цьому плані Крим є «найбільш українським регіоном», оскільки ступінь його культурного розмаїття дуже високий, що відповідно створює як великі позитивні можливості, так і не менші ризики. Тому міжкультурний діалог становить не менш важливий аспект безпеки Криму, ніж, наприклад, економічний, соціальний чи військовий.

За двадцять років Крим пройшов шлях від радянської одноманітності до культурної диверсифікації, яка продовжується, і в деяких секторах суспільства набирає обертів. У середині 80-х років Кримська область УРСР, попри поліетнічність та позірну полікультурність, була достатньо однорідною в культурному плані – на її території абсолютно домінував радянський варіант марксистсько-ленінської ідеології (з відповідним соціокультурним стандартом), діяло лише менше 40 релігійних громад декількох конфесій, а культурно-освітня інфраструктура була практично вся російськомовна (наприклад, 100 % дитячих садочків, шкіл і ВНЗ викладали російською мовою, серед театрів – тільки в Українському музично-драматичному театрі ставилися окремі п’єси українською мовою), повноцінних можливостей для розвитку української та іншої культур не було. Процеси демократизації в СРСР, становлення демократичної і незалежної України, перетворення Кримської області УРСР в АР Крим у складі України, репатріація кримськотатарського народу та інших осіб, депортованих у 1940-і роки за національною ознакою, ухвалення ліберального українського законодавства в сфері свободи совісті та релігійних організацій принципово змінили етнокультурну сферу Криму.

Він став єдиним регіоном держави, де етнічні росіяни складають більшість населення, а мусульмани – значну його частину. Під час Всеукраїнського перепису 2001 року на території АР Крим мешкали представники 125 етносів, щоправда, 95% її населення склали - росіяни (58% кримчан), українці (24%) та кримські татари (12%). На середину 2009 року кількість останніх зросла до 264,5 тис, які складали 13,5% від загальної кількості кримчан. На жовтень 2009 року в АР Крим діяли понад 1300 релігійних громад, які належали до 51 конфесії, напрямку чи течії. В культурно-освітній сфері, як і раніше, домінує російська мова, проте її позиції вже не такі монопольні. Виховання та навчання нею в АР Крим ведеться майже у 100% дитячих садочках, навчаються нею 90% кримських школярів (7% - українською, 3% – кримськотатарською) та майже 100% студентів. В АР Крим діють десятки національно-культурних товариств.

Таке етнокультурне розмаїття створює додаткову туристичну привабливість регіону, потенційно може сприяти застосуванню більш широкого кола життєвих практик для покращення якості життя в автономії. Разом з тим, збільшуються ризики міжгрупових конфліктів на етнічному, мовному чи конфесійному ґрунті. В цілому в АР Крим ситуація не є на даний момент конфліктною, проте перші тривожні дзвоники лунають. Найбільш наочні – це протистояння у серпні 2006 року в Бахчисараї довколо священного для мусульман місця Азізлер, яке використовувалося як ринок. Сутичку між групами на чолі з представниками Російської громади Криму, Кримського козачого союзу, з одного боку, та на чолі з лідерами мусульман, з іншого, вдалося припинити тільки завдяки втручанню правоохоронних органів. Не менш тривожним є розповсюдження в Криму не просто радикальних ісламських груп, на кшталт «Хізб-ут-Тахрір» («Ісламська партія звільнення»), які є прихильниками побудови Халіфату, а поява нечисленної, проте відверто екстремістської групи «Ат-Такфір Валь-Хіджра». Про затримання декількох її прихильників повідомили у жовтні 2009 року СБУ та МВС.

Спеціалісти Центру Разумкова зробили навесні 2009 року, за підсумками масштабного соціологічного дослідження в 2008-2009 роках, проведеного в Криму, висновок, що суспільно-політична ситуація в автономії погіршилася, а стосунки між домінуючими в регіоні спільнотами – так званою слов'янською, до якої належать практично всі етнічні росіяни та більшість етнічних українців Криму, та кримськотатарською є напруженими і можуть бути охарактеризовані як передконфліктні. Автори дослідження вважають особливо небезпечним те, що, по-перше, розмежування відбувається між двома найбільш численними спільнотами, які охоплюють більшість населення Криму; по-друге, в переважній більшості кримськотатарська спільнота виступає стороною, яка зазнає дискримінації, що посилює протестні настрої в її середовищі; по-третє, між сторонами немає посередника. Загрозливим, підкреслюють фахівці Центру Разумкова, з точки зору можливості виникнення прямого конфлікту між домінуючими спільнотами, є поширені серед обох спільнот (але значно більше – серед слов’янської) негативні стереотипи сприйняття та упередження стосовно іншої сторони. Ці стереотипи активно підживлюються певними політичними силами, громадськими об'єднаннями, ЗМІ. Відсутність взаємного інтересу, байдужість однієї зі спільнот до проблем іншої, брак міжгрупової комунікації, за умов відсутності традицій життя в багатокультурному суспільстві, призводять до замикання кожної з них на власних потребах і сприйняття іншої лише як конкурента або навіть як потенційного ворога.

Останній висновок авторів дослідження підкреслює нагальну необхідність активізації міжкультурного діалогу в АР Крим. Загальною умовою для ефективної реалізації такої взаємодії між етнічними, соціокультурними та конфесійними громадами Криму є політика органів влади автономії та держави, органів місцевого самоврядування, яка спрямована на вирівнювання стандартів життя та доступу до ресурсів і сприяння створенню та функціонуванню майданчиків для спілкування. За браком місця зупинюся тільки на окремих аспектах цієї проблеми. У цьому напрямку чимало зроблено, проте необхідна низка кроків на законодавчому та організаційному рівні, суттєва модернізація вже існуючих у Криму механізмів сприяння міжкультурному діалогу та етнонаціональній стабільності загалом. Так, наприклад, мають бути враховані особливості АР Крим при ухваленні законів про Концепцію конфесійно-державних відносин, про основи етнонаціональної політики, Концепцію державної мовної політики, Концепцію інформаційної політики та нових редакцій законів про свободу совісті та релігійних організацій, про мови в Україні. Законодавцям варто врахувати, як потреби росіян, кримських татар, так етнічних українців Криму, які виявилися меншиною в меншині. Треба прискорити внесення і розгляд нової редакції Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою».

На жаль, схоже, поки що керівництво автономії не до кінця розуміє необхідність використання всіх можливостей для налагодження міжнаціонального діалогу. Так, попри вимогу Указу Президента України від 1996 року, все ще не відновлена діяльність Міжнаціональної Ради при Голові Ради міністрів АР Крим, яка могла б стати дієвим інструментом взаємодії національно-культурних товариств із владою і між собою.

Позитивним є досвід фінансування кримською владою етнокультурних потреб національних меншин із бюджету АР Крим, яке розпочалося з початку 2000-х років і щорічно збільшується. Так, наприклад, минулого року ця сума досягла майже 1,8 млн. грн. Проте, на жаль, поки що не отримують коштів із цього джерела для задоволення своїх потреб етнічні українці, які роблять значний внесок у наповнення бюджету автономії. Доцільно було б при ухваленні бюджету АР Крим 2010 року замінити формулювання і виділяти гроші на задоволення етнокультурних потреб кримчан або потреб етнічних груп Криму, що дало б можливість долучитися до цього джерела і українцям, а відповідно покращило їх ставлення до автономії.

Чимало робиться громадянським суспільством для сприяння міжкультурному діалогу. Так, центр «Інтеграція і розвиток» розробив курс для загальноосвітніх шкіл «Культура добросусідства», який отримав високу оцінку з боку Верховного комісара ОБСЄ у справах біженців. Свій позитив у налагодженні міжконфесійних відносин вносить Міжконфесійна рада «Мир – дар Божий», очолювана митрополитом Сімферопольським і Кримським УПЦ Лазарем та створена у 1992 році. Проте у 2000 році через те, що до її складу не включили єпископа Сімферопольського і Кримського УПЦ Київського патріархату Климента, раду залишив її співголова Муфтій мусульман Криму Еміралі Аблаєв. Підготовка переговорів між УПЦ та УПЦ КП в Києві створює передумови до відновлення переговорів щодо розширення цього об'єднання та повернення до нього Духовного управління мусульман Криму, яке об'єднує 335 релігійних громад.

Таким чином, у Криму є низка інструментів і механізмів для розширення міжкультурного діалогу та нагальна потреба в цьому. Необхідно спільними зусиллями влади та громадянського суспільства їх модернізувати, збільшити їх кількість. Адже попереду Крим чекає подальше збільшення культурного, етнічного, конфесійного і мовного розмаїття, як через внутрішній розвиток кримського суспільства, так у перспективі й пов’язане із можливим збільшенням міграції нетрадиційних для автономії груп з-за кордону.