Невід’ємною рисою сьогоднішніх темпів науково-технічного прогресу є ріст споживання енергії, передові позиції у виробництві якої належать нафті і газу. Питання доступу до енергоресурсів давно перетворилося на ключове питання національної безпеки провідних держав світу, чия боротьба за перші місця у геополітичному світовому розкладі безпосередньо пов’язана зі спроможністю продукувати і реалізовувати передові технології. Стратегія енергозабезпечення наразі будується за двома основними напрямками: забезпечення безперебійного постачання економіки держави вуглеводневими енергоносіями, пошук та розвиток альтернативних джерел енергії.

Ключова роль Чорноморського регіону як перспективного транспортного коридору обумовлюється взаємним розташуванням відносно нього основних держав-експортерів енергоресурсів та їх найбільших світових споживачів. До перших слід віднести РФ, держави Каспійського та Центральноазіатського регіонів, до других – ЄС і США.

Довідково: запаси енергоресурсів Каспійського регіону оцінюються від 2,1 до 3,9 млрд. тонн (15,4– 29,0 млрд. барелів), що становить від 1,5% до 2,8% світових доведених запасів нафти. З урахуванням можливих чи прогнозних ресурсів, загальна кількість нафти, яка може бути у Каспійському регіоні, становить 24–26 млрд. тонн (178–191 млрд. барелів), що складає близько 10% планетарних прогнозних ресурсів нафти. Ці дані висувають Каспій на третє місце у світі за нафтогазовими запасами.

Запаси природного газу у Російській Федерації становлять 28% світових розвіданих запасів. За запасами нафти РФ займає друге місце у світі після Саудівської Аравії.

На даний момент часу щорічний обсяг перевезень нафти через зону Чорноморських проток складає близько 150 мільйонів тонн. За прогнозами експертів, до 2010 року він збільшиться до 200 мільйонів тонн. Наочним підтвердженням транзитної ролі регіону виступає характер розміщення трубопроводів, якими транспортуються нафта і газ. Їх питома вага серед засобів транспортування енергоресурсів продовжуватиме зростати з огляду на оптимальне поєднання факторів затрат та загрози для навколишнього середовища.

Збереження у довгостроковій перспективі географії джерел добування та споживання енергоресурсів, домінуючої ролі останніх для економіки та національної безпеки, сприятиме зростанню впливу на світовій арені як держав-експортерів, так і держав-транзитерів енергоресурсів.

Активну діяльність з метою забезпечення гарантованої участі у реалізації проектів транспортування енергоресурсів через Чорноморський регіон розгорнула Туреччина. Воєнно-політичним керівництвом держави планується диверсифікувати джерела надходження енергоресурсів. Для цього передбачається постачання природного газу з РФ, Ірану, Азербайджану, Туркменістану, Нігерії та Алжиру. Після завершення будівництва газопроводу з Йорданії (через Сирію) додадуться поставки природного газу з Єгипту. Частково завдання вирішується з початком функціонування:

• у листопаді ц.р. Південно-кавказького газопроводу. Згідно з домовленостями між Баку, Тбілісі та Анкарою, до кінця 2006 року Туреччина зобов'язалася придбати 470 мільйонів кубометрів газу, в 2007-2008 роках – 2 мільярди кубометрів голубого палива. З 2009 року угода передбачає збільшення постачань в країну до 6,5 мільярдів кубометрів (ще 1,5 мільярдів кубометрів газу передбачалися для потреб Азербайджану, а близько 800 мільйонів – Грузії);
•  влітку ц.р. (офіційна церемонія відкриття відбулася 13.07.06) нафтогону Баку–Тбілісі–Джейхан (БТД). За повідомленнями турецьких ЗМІ, експлуатація останнього станом на початок вересня поточного року принесла державі прибуток 6,5 млн. доларів США. У наступному, 2007 році цей показник прогнозується на рівні 120 млн. доларів США (в цілому, за час експлуатації нафтогону Туреччиною очікується отримати 1,5 млрд. доларів США прибутку).

Довідково: загальна довжина нафтогону Баку - Тбілісі – Джейхан – 1773 км, в т.ч. по території: Азербайджану – 449 км; Грузії – 235 км; Туреччини – 1059 км. Кількість компресорних станцій – 8 (Азербайджан – 2, Грузія – 2, Туреччина - 4). Діаметр труби: Азербайджан – 42 дюйми, Грузія – 42/46 дюймів, Туреччина – 34/42/46 дюймів.  Забезпечує транспортування нафти з родовища "Азері-Чираг-Гюнешлі" (Азербайджан).  Загальна вартість будівництва – 3,6 млрд. доларів. Для заповнення трубопроводу буде необхідно 10 млн. барелів нафти. Проектна перепускна здатність – 50 млн. тонн нафти на рік або один млн. барелів на добу.

Південно-кавказький газопровід (Баку-Тбілісі-Ерзурум) забезпечуватиме транспортування газу з родовища "Шах-Деніз" (доведені запаси – 460 млрд. куб. м). Запланована перепускна здатність – 6,6-8 млрд. куб. м на рік. Початок транспортування газу пов'язується з темпами розробки азербайджанського родовища та терміном завершення будівництва газопроводу.

Одночасно вирішується завдання з перетворення країни на глобальний транзитний пункт транспортування енергоресурсів зі Сходу на Захід та з Півночі на Південь (будівництво трубопроводів, сховищ для газу і нафти). Так, Туреччиною ведуться переговори: з РФ – щодо добудови гілки нафтогону Джейхан-Самсун; з Ізраїлем – щодо спільного будівництва системи з чотирьох трубопроводів для транспортування нафти і природного газу з Росії до Ізраїлю, Палестини, Йорданії та Лівану (через Туреччину); з Болгарією – щодо приєднання до Південно-кавказького газопроводу (позитивну відповідь з цього приводу від свого болгарського колеги на початку листопада ц.р., у ході офіційного візиту до Болгарії, отримав Міністр енергетики Туреччини Х.Гюлер). Державою береться активна участь в реалізації “Nabucco project” (введення в дію газопроводу “Nabucco” очікується у 2011 році). 26.06.06 у м. Відень (Австрія) відбулася зустріч міністрів енергетики країн-учасниць проекту “Nabucco”. За її підсумками підписано декларацію, яка передбачає створення спільного підприємства „NABUCCO GAS PIPELINE INTERNATIONAL” за участю фірм „BOTAS” (Туреччина), „БУЛГАРГАЗ” (Болгарія), „TRANSGAZ” (Румунія), „MOL” (Угорщина) і „OMV GAS” (Австрія) для будівництва та експлуатації газопроводу. 

Довідково: мета “Nabucco project” – транспортування природного газу з Каспійського регіону, Ірану, Єгипту до Європи через територію Туреччини, Болгарії, Румунії, Угорщини та Австрії. Планується прокладення гілок від основної магістралі до Франції, Італії, Словенії та Хорватії. Загальна довжина газопроводу – 3630 км. Орієнтовна перепускна спроможність газопроводу – близько 30 млрд. куб. метрів природного газу на рік.

Свою роль транзитного центру Туреччина намагається використати для отримання дивідендів у воєнно-політичній сфері з метою реалізації іншої стратегічної мети – нейтралізувати курдських сепаратистів. Керівництвом держави усвідомлюється, що ЄС та США не допустять терористичної діяльності Національного конгресу (колишньої Робітничої партії) Курдистану (НКК) по маршрутам енергетичних магістралей, які проходять територією країни. Таким чином, Туреччина прагне здобути можливість застосовувати всі необхідні військові засоби для боротьби проти сепаратистів і, у разі необхідності, вимагати допомоги від партнерів у рамках забезпечення безпеки трубопроводів.

Довідково: з кінця квітня-початку травня ц.р. на південному сході країни угрупованням збройних сил (загальна чисельність близько 30 тис. особового складу) проводилась операція проти загонів курдських бойовиків. Військове керівництво не виключає можливості вторгнення на територію північного Іраку. Ним відстежується діяльність "воєнізованих угруповань, що базуються в Іраку. …Якщо того вимагатимуть обставини, Туреччина скористається своїм правом на проведення операції на іракській території". Ймовірно, з метою блокувати можливість турецького вторгнення 15.08.06 досягнуто домовленість між урядом Іраку та курдськими партіями "Демократична партія Курдистану” і "Патріотичний союз Курдистану” про створення регулярної курдської армії загальною чисельністю 60 тис. військовослужбовців, яка підпорядковуватиметься Міністерству оборони Іраку. Процес створення доручено лідерам збройного курдського формування "Першмерга". Іншою, можливо більш важливою, метою курдів у цьому випадку може бути зробити серйозний крок до здобуття державності з послідуючим продовженням діалогу з Туреччиною вже на іншому рівні.

Головним регіональним партнером Туреччини в енергетичній сфері виступає РФ. У цьому переконує позитивна динаміка поставок природного газу ТОВ "Газекспорт" (РФ) через газопровід “Блакитний Потік”. Їх збільшення у 2005 році вивело Туреччину на друге, після Німеччини, місце у списку споживачів даного енергоносія. Протягом січня-серпня 2006 року вони виросли на 6,7% (12,42 млрд. куб. м). За даними турецьких та російських експертів, до 2010 року експорт російського природного газу до Туреччини становитиме 30 млрд. куб. метрів.

Довідково: загальна довжина газопроводу “Блакитний Потік” – 1263 км, в т.ч.: по території Росії – 370 км (Ставропольський край – 56 км, Краснодарський край – 314 км); по акваторії Чорного моря – 392 км (найбільша глибина прокладки газопроводу – 2150 м); по території Туреччини – 501 км. Проектна потужність – 16 млрд. куб. м на рік. В подальшому планується її збільшення до 30-32 млрд. куб. м на рік.

Крім Туреччини, російське воєнно-політичне керівництво активно втягує в орбіту власних інтересів Вірменію. Основою російського впливу на керівництво цієї держави є підтримка вірменської позиції по врегулюванню Нагірно-Карабахського конфлікту, тісне воєнно-технічне співробітництво.

Довідково: З 1993 по 1996 рік РФ було поставлено озброєння до Вірменії на 1 млрд. доларів США (у т.ч. 84 танка Т-72, 50 БМП, 32 ОТР Р-17 тощо). З грудня 1998 по жовтень 1999 років – 18 винищувачів МіГ-29 та МіГ-25, ЗРК "С-300В" на загальну суму 2 млрд. доларів.

У 1998 році у ході робочого візиту Головнокомандувача ВПС РФ до Вірменії були узгоджені:

• конкретні технічні питання значного посилення 102-ої російської військової бази (ГЮМРІ), створення в її складі 426-ої авіаційної групи;
• подальше удосконалення функціонування об'єднаної системи ППО, включно з оснащенням сучасними видами озброєнь, у т.ч. ЗРК С-300В;
• постійна дислокація на території Вірменії російських літаків МіГ-29.

У 1999 році у ході офіційного візиту Міністра оборони Вірменії до Москви було підписано робочий план воєнного співробітництва міністерств оборони на 2000 рік. Планом передбачалося посилення об'єднаної системи ППО, проведення спільних навчань і оперативне планування спільного застосування військ.

У березні 2000 року в Єревані було підписано протокол про безоплатну передачу земельних ділянок і нерухомого майна у західних районах Вірменії 102-ій військовій базі РФ строком на 25 років.

16 березня 2000 року міністрами оборони РФ і РА були підписані угоди по спільному бойовому чергуванню, задачам і повноваженням ЗС Вірменії та оперативної групи російської військової бази у Вірменії в галузі ППО, а також наданню РФ вірменським силам ППО військових полігонів для проведення бойових стрільб.

Наприкінці квітня ц.р. у ЗМІ з'явилися заяви представників офіційного Єревану, в яких демонструвалася готовність передати під контроль РФ гілку газопроводу “Nabucco”, що проходитиме вірменською територією.

У даному контексті слід відзначити нестримне прагнення Кремля або отримати контроль, або заблокувати усіма доступними засобами розвиток проектів, які передбачають поставки енергоносіїв до країн Європи в обхід російських території або трубопроводів. Так, з метою зробити будівництво газопроводу “Nabucco” недоцільним до його початку, російським керівництвом розгорнута активна діяльність на кількох напрямках. ВАТ "Газпром" розпочав лобіювання проекту Південно-європейського газопроводу, який передбачає продовження трубопроводу "Блакитний потік" з території Туреччини на захід через Болгарію, Румунію, Угорщину, Словенію або Хорватію до Італії, тобто фактично повторює проектний маршрут “Nabucco”. Тим самим передбачається посилити власну роль на європейському енергетичному ринку, диверсифікувати шляхи (але не джерела) поставок газу європейським споживачам, знизити транзитну залежність від інших країн (насамперед, України) та отримати вихід на нові ринки. Суттєвим підґрунтям для реалізації проекту є досягнення в червні ц.р. домовленості між Росією та Італією щодо прямого допуску "Газпрому" на італійський газорозподільний ринок в обмін на допуск італійських компаній до розробки родовищ нафти та газу у Російській Федерації.

Крім того, російський газовий монополіст:

• підписав протокол про наміри створення спільного підприємства з угорською компанією "МОL" для підготовки техніко-економічного обґрунтування проектів розширення та продовження газопроводу "Блакитний потік" до Угорщини, а також будівництва підземних сховищ газу на угорській території;
• проводить переговори з представниками уряду Сербії та сербської компанії "Сербія газ" щодо будівництва через територію країни газопроводу від кордону з Болгарією до кордону з Хорватією, який має стати ділянкою майбутнього Південно-європейського газопроводу.

Довідково: за оцінками експертів, будівництво газопроводу довжиною близько 400 км, який проходитиме від болгарського кордону (м. Дімітровград) через сербські міста Ніш, Панчево, Нові-Сад до хорватського кордону, коштуватиме "Газпрому" від 800 млн. до 1000 млрд. доларів США.

На користь російської сторони свідчить позиція уряду Угорщини, який, будучи у складі консорціуму "Nabuссо", паралельно проводить переговори з "Газпромом" стосовно його проекту. Російська сторона пропонує створити на території Угорщини регіональний центр транспортування та розподілу газу (згідно з європейським проектом таким центром має стати Австрія). "Газпром" намагається схилити угорську сторону на свій бік, гарантуючи для країни "підвищену енергетичну безпеку" та довгострокові контракти на постачання газу в разі спільного будівництва трубопроводу та газосховищ на території країни.

Шляхом фактичної соціально-економічної інтеграції Абхазії та Південної Осетії (зокрема, 27 жовтня 2006 року поблизу н.п. Ногкау (30 км від Владикавказа, Північна Осетія, РФ), незважаючи на одноразові протести Грузії, розпочато будівництво газопроводу протяжністю 163 км (з них 93 км по території Північної Осетії), який має з’єднати Північну та Південну Осетію), заохочення сепаратистських настроїв серед населення як цих двох регіонів,  так і вірменської меншини у самій Грузії, політичного та економічного тиску на Тбілісі, російське керівництво прагне дестабілізувати обстановку у цій кавказькій державі з метою блокування розвитку транзитних енергетичних проектів, що проходять чи проходитимуть з Каспію (Центральної Азії) через грузинську територію (а далі, можливо, українську) до Європи.

Довідково: ВАТ "Газпром" заявив про підвищення вартості природного газу, експортованого до Грузії, до 230 дол. США за тисячу кубічних метрів. До кінця поточного року, відповідно до наявних угод, ВАТ "Газпром" має поставити до Грузії близько 2 млрд. кубометрів природного газу за ціною 110 дол. США за 1 тис. кубометрів. У 2005 році поставки становили 1,3 млрд. кубометрів за ціною 60 дол. США.

Мова йде, насамперед, про проект "Nabucco" та функціонуючі газопровід Баку-Тбілісі-Ерзерум і нафтогін Баку-Тбілісі-Джейхан. Крім того, звертають на себе увагу повідомлення засобів масової інформації про плани будівництва 700-кілометрового газопроводу Грузія-Україна-Європа (GUEU) по дну Чорного моря. Його проект обговорювався у березні поточного року на Міжнародній конференції з нафти, газу, енергетики і інфраструктури в Грузії і, за словами представника GUEU Георгія Вашакмадзе, знаходиться на стадії вивчення економічної доцільності, яка, ймовірно, триватиме до кінця 2006 року. Одним з учасників процесу називалася компанія Pipeline Systems Engineering Ltd.

Загальна вартість газопроводу оцінюється у 7 млрд. доларів США, час реалізації – п’ять років. На початковому етапі проектом передбачається транспортування тільки азербайджанського газу з Шах-Денізького родовища, на послідуючих – казахського і туркменського газу. Про розгляд можливості приєднання до Каспійського газопроводу, який дасть можливість транспортування газу з Центральної Азії в обхід російської території на Захід, заявляв Міністр закордонних справ Казахстану Касімжомарт Токаєв в інтерв’ю РІА „Новости”: „у принципі, чим більше можливостей для експорту наших енергоресурсів, тим для нас краще”. Крім того, проект здобув підтримку Азербайджану, Грузії та ЄС. Зокрема, Міністр промисловості та енергетики Азербайджану Натік Алієв у лютому поточного року заявляв, що транзит енергоресурсів з Казахстану і Туркменістану через Азербайджан „дуже вигідний для нас”, а для реалізації проекту „ніяких технічних проблем ...немає... Потрібна лише політична воля”. Керівник делегації „Трійки ЄС”, державний міністр закордонних справ Австрії Ганс Вінклер на проведеній 21 квітня 2006 року прес-конференції підкреслив великий „інтерес ЄС до цього регіону”, у тому числі через бажання диверсифікувати маршрути транспортування і транзиту енергоносіїв.

Не стало несподіванкою ставлення до GUEU російського керівництва. Після березневого московського засідання спеціальної групи (об’єднує п’ять Прикаспійських держав) з питань Каспійського моря, представник російського МЗС Олександр Головін відзначив необхідність врегулювання пов’язаних з трубопроводом питань „за участі усіх держав Каспійського моря, незалежно від маршруту трубопроводу”, оскільки він може створити „серйозну екологічну загрозу регіону”.

Таким чином, як писало "Дзеркало тижня" (від 07.10.06 №38 (617), В.Кравченко, "Бої без правил", с.1, 3), у разі посилення рівня конфронтації як у самій Грузії, так і в її взаєминах з Росією, і інвесторів може бути підірвана довіра до здатності Тбілісі гарантувати безпеки цих стратегічних для Євросоюзу трубопроводів. Побоювання ще більше зростуть у випадку спровокованих ззовні заворушень у Грузії, що створить загрозу повторення іракської ситуації (систематичні диверсії на нафтогоні Кіркук-Джейхан).

Для посилення власних позицій на європейському нафтовому ринку Росія виявляє зацікавленість у придбанні контрольного пакету акцій словацької компанії „Транспетрол” (єдиний оператор словацької ділянки нафтопроводу „Дружба”). На перешкоді наразі стала позиція уряду Словаччини, який сам намагається викупити 49% акцій цього підприємства, що належать російському нафтовому концерну „Юкос”, та виступає категорично проти продажу акцій іноземним представникам. Керівництвом країни досягнуто попередньої домовленості з „Юкосом” стосовно придбання вищевказаних акцій (вартість угоди може скласти 100-120 млн. дол. США).
Розв’язання даної проблеми безпосередньо впливає на питання енергетичної безпеки України, оскільки позбавить Росію можливості контролювати поставки каспійської нафти до Європи з використанням нафтопроводу Одеса-Броди та словацької ділянки нафтотранспортної системи „Дружба”.

Під приводом необхідності створення додаткового шляху транспортування каспійської нафти з РФ у держави Центральної та Західної Європи, в обхід перевантаженої траси морських танкерів через протоки Босфор і Дарданелли, у квітні 2005 року Росією, Болгарією і Грецією було підписано меморандум про політичну підтримку і співробітництво у будівництві нафтопроводу Бургас - Александруполіс.

Довідково: Довжина трубопроводу – понад 310 км, з яких болгарською територією – близько 170 км. Орієнтовний термін запуску – 2010 рік. Пропускна потужність – 15 млн. тонн нафти щорічно (з наступним доведенням до 35 млн. тонн і, можливо, до 50 млн. тонн нафти). Вартість будівництва – до 1 млрд. доларів. Контрольний пакет (51%) належатиме російським  компаніям "Лукойл" та "Роснефть".

Реалізація проектів Південно-європейського газопроводу та нафтопроводу Бургас – Александруполіс, спільно з блокуванням енергетичних проектів через територію Грузії, надасть можливість Кремлю здобути додатковий важіль впливу на держави ЄС та зменшити залежність від України в питаннях транспортування енергоносіїв в Європу.

На власному шельфі Азовського та Чорного морів РФ приділяє значну увагу розвідці і освоєнню запасів газу, чим займається структурний підрозділ "Газпрому" компанія "Кубаньгазпром" (має в обслуговуванні 48 газових та газоконденсатних родовищ).
Продовжується будівництво перевалочного терміналу в районі мису Залізний Ріг (Таманський півострів). Станом на 27 січня поточного року практично завершено розробку генерального плану будівництва порту "Залізний Ріг", який до кінця 2006 року має вийти на вантажообіг 6-8 млн. тонн зріджених вуглеводневих газів, аміаку, нафти і нафтопродуктів.

Впливовим суб'єктом воєнно-політичної обстановки у Чорноморському регіоні намагаються стати США, чиї геостратегічні інтереси, сформульовані у 1998 році та підтверджені у 2001 році в доповіді віце-президента США Діка Чейні, серед інших містили наступні положення:

• підтримка національного суверенітету республік СНД з метою недопущення відновлення впливу РФ на пострадянському просторі, особливо у районах добування нафти і газу. В контексті дослідження звертає на себе увагу послідовне розширення зв'язків з Азербайджаном, якому у вересні 2003 року Берегова охорона США офіційно передала патрульне судно S-201. Крім того, два менших судна США передали Азербайджану у 2000 році на загальну суму близько 2,5 мільйонів дол. США. Ці контакти, разом з фактом навчання американськими фахівцями берегової охорони Казахстану і Туркменістану, сприяють практичному втіленню проекту Caspian Guard.

Довідково: проект розроблено Європейським командуванням ЗС США (EUCOM). Ймовірно, основний етап підготовки до його реалізації включав квітневий 2005 року візит Міністра оборони США Д.Рамсфелда в Азербайджан.

Командний центр проекту знаходиться у БАКУ (оснащений системами спостереження за повітряним та морським простором. Наразі змонтовані дві станції радіоелектронного стеження) з зоною відповідальності, що включає увесь Каспійський регіон. Склад сил – підрозділи спеціального призначення, поліцейські сили; мета – оперативне реагування на терористичні атаки на нафтогони (БТД) та на надзвичайні ситуації у прикаспійських державах, боротьба з незаконним обігом наркотиків та зброї; фінансування – США до 2015 року планують витратити на створення і функціонування програми 100 млн. дол. США.

• необхідність зміцнення позицій у сфері забезпечення поставок вуглеводневої сировини. З цією метою США лобіюють участь американських компаній у розвідці та розробці родовищ нафти і газу, у тому числі в Каспійському та Центральноазіатському регіонах. Зокрема, частка компаній з американським капіталом у розробці азербайджанського родовища Азері-Чираг-Гюнешлі (загальні запаси оцінюються у 740 млн. т) складає: BP Plc (Велика Британія/США) – 34,13%, Unocal (США) – 10,28%. Серед основних підрядчиків проекту Шах-Деніз знаходяться компанії Kelogg Brown & Root, McDermott, John Brown Hydrocarbons (всі США), Spie Capag/Petrofac (Франція-США), Caspian Drilling Company (Азербайджан-США).

Довідково: проект передбачає освоєння великого газового родовища Азербайджану, запаси якого оцінюються у 0,7-1 трлн куб. м. Контракт на розробку підписано у 1996 році. Учасники проекту: BP, Statoil, ГНКАР, Лукойл (LUKAgip), OIEC, TotalFinaElf , TPAO. Розмір контрактної площі – 859,8 кв. км, глибина моря на ділянці — 50-600 м. Загальна вартість проекту оцінюється в $4,1 млрд. Добування перших обсягів газу намічено на середину 2006 року.

Міжнародними консорціумами, серед яких провідну роль відіграє компанія ChevronTexaco (США), активно розробляються два розташовані на суші нафтові родовища Казахстану – Тенгізьке і Карачаганакське.

Довідково: Тенгізьке родовище відкрите у 1979 році, вважається шостим у світі за величиною. Щоденний видобуток на сьогодні складає близько 260 тис. баррелів нафти.

На сьогодні США є найбільшим інвестором у Казахстані, де працюють міжнародні компанії “ШевронТексако”, “ЭксонМобил”, “КонокоФиллипс” та інші. На долю американських компаній приходиться майже $10 млрд. інвестицій (близько третини від загального обсягу іноземних інвестицій, вкладених у Казахстан за роки незалежності). За заявами офіційних осіб, Казахстан, на долю якого приходиться 75% оціночних запасів вуглеводнів Каспійського басейну, зацікавлений у подальшому розширенні присутності американських компаній у своєму енергетичному секторі”.

• формування системи євразійських транспортних коридорів в обхід Ірану, Росії та Китаю,  що безпосередньо виводить на зацікавленість офіційного Вашингтона у розвитку Чорноморського енергетичного транспортного коридору. Американський журнал "Business week" у 1998 році стверджував: "контроль над Азербайджаном, Грузією і Туреччиною дає Вашингтону важелі гарантованого управління ситуацією в Каспійському регіоні", що "явно відповідає геостратегічним інтересам США".

Про послідовність політики Вашингтонської адміністрації у даному контексті дозволяє стверджувати всебічна політична та фінансова підтримка Президента Грузії М.Саакашвілі і його політичної команди. Зокрема, невирішеність проблеми територіальної цілісності Грузії, на думку представників більшості Сенату США, не повинна перешкодити їй інтегруватися до євроатлантичних структур. Американською стороною на 85% фінансуються програми приведення ЗС Грузії у відповідність до стандартів НАТО. Військові фахівці США навчають грузинські підрозділи спеціального призначення, зокрема у контексті можливого залучення останніх до охорони нафтопроводів.

В свою чергу, Грузія виступає надійним союзником США в Іраку, де виконує завдання у складі БНС грузинський військовий контингент.
Посиленню контролю над Чорноморським енергетичним транспортним коридором та реалізації військово-морської концепції "Морська міць – 21" (нею передбачається набуття ВМС США спроможності вести бойові дії на декількох ТВД, поблизу узбережжя противника, для чого мати на найбільш важливих театрах угруповання ВМС, готові до застосування зброї) покликані сприяти заходи воєнно-політичного керівництва США з нарощування американської військової присутності у регіоні Чорного моря шляхом розгортання системи військових баз (Малюнок 1). Створені умови для розгортання сухопутного та повітряного компонентів ЗС США у західному Причорномор'ї, йде підготовка політичного рішення щодо розміщення в даному секторі елементів системи протиракетної оборони США. 15.02.06 нижня палата парламенту Румунії ратифікувала підписану 06.12.05 Угоду про використання американським військовим контингентом полігонів Чинку, Смардан, Бабадаг, аеродрому М.Когельничану без сплати ренти та податків до бюджету Румунії.

Довідково: термін чинності угоди складатиме 10 років з часу отримання урядом США офіційного повідомлення від Румунії про завершення всіх внутрішніх юридичних процедур. Прибуття перших американських підрозділів у складі штурмового батальйону та підрозділів забезпечення очікується до кінця 2007 року. Передбачається, що по завершенню передислокації військовий контингент США включатиме підрозділи морської піхоти, авіаційні технічні підрозділи і буде складовою частиною Південно-Європейських сил. Ротацію контингенту планується здійснювати раз на шість місяців.

28.04.06 Болгарія та США підписали Договір про спільне використання навчально-тренувального полігону Ново Село, авіабаз Безмер та Граф Ігнатьєво, складських споруд поблизу населеного пункту Айтос.

Довідково: договором визначено:
порядок та умови спільного використання воєнних об'єктів на території Болгарії;
кількість американських військовослужбовців (2500 з можливістю збільшення до 5000 виключно на час ротації).
Перша ротація – кінець 2006 року. Розміщення зброї масового ураження виключено. Для США документ набирає чинності одразу після підписання, для Болгарії - після ратифікації парламентом. Термін дії договору – 10 років.

Аналогічне підґрунтя для розгортання у середньо чи довгостроковій перспективі сухопутного та повітряного компонентів ЗС США у східному Причорномор'ї готується в Грузії, де Сполученими Штатами прийнято рішення щодо будівництва аеродромів Местія, Чихареші (обсяг фінансування 5,5 млн. дол. США), береться участь у модернізації авіабази Марнеулі (безпосередньо виконується турецькими фахівцями), надано підтримку у введенні в експлуатацію наприкінці 2005 – початку 2006 року постів РТС у н.п. Анаклія, Чака, Гоніо.

Поява американського військового контингенту на грузинській території у середньостроковій перспективі малоймовірна, у тому числі і через можливість блокування виконання російською стороною домовленостей щодо виводу 12-ої (Батумі) та 62-ої (Ахалкалакі) військових баз.

Досягнуті США домовленості з Румунією та Болгарією переорієнтували діяльність американської дипломатії у Туреччині. В середині року було досягнуто попередню домовленість щодо розміщення трьох військово-морських баз США на турецькій території.

Довідково: переговори з даного питання тривали близько восьми місяців. Місцями дислокації ВМБ США визначено: п. УРЛА (Егейське море), п. ІСКЕНДЕРУН (Середземне море). Третя база може бути споруджена неподалік від м. ІЗМІР на узбережжі Егейського моря. Очікується, що на них базуватимуться великотоннажні плавзасоби, зокрема авіаносці.

Водночас, у липні поточного року було прийняте остаточне рішення про закриття бази зберігання і постачання авіаційного пального Юмурталик (елемент інфраструктури військового об'єкта США Інджирлік на території Туреччини), що фактично означає відмову Вашингтона від подальшого розміщення на авіабазі Інджирлік бойових літаків тактичної авіації ВПС США та зрив переговорів щодо функціонування американських військових об'єктів на території Туреччини, які велися протягом 2004-2006 рр. Одним з основних предметів цих переговорів було забезпечення умов для перебазування 52 авіаційного крила ВПС США з аеродрому постійного базування Шпангдалем (ФРН) до авіабази Інджирлік.

Жорстку позицію Туреччини на переговорах із США турецькі аналітики пояснюють, передусім, небажанням керівництва країни створювати передумови для використання Вашингтоном турецької території при проведенні можливих силових акцій проти сусідніх Ірану та Сирії.

Таким чином, очевидним стає невирішеність питання щодо присутності у Чорному морі на постійній (ротаційній) основі військово-морського компоненту ЗС США. Шляхом подолання проблеми офіційний Вашингтон вибрав втягування Чорноморських держав у різні форми регіонального військового співробітництва з власною участю. Йдеться про спробу керівництва США ініціювати поширення району проведення операції НАТО “Активні зусилля” на акваторію Чорного моря.

Лідерські амбіції та, як наслідок, занепокоєність можливістю нівелювання Конвенції Монтре від 1936 року змушують керівництво Туреччини блокувати просування стратегічних інтересів США в регіоні. Зокрема, негативне ставлення офіційної Анкари до пропозиції Вашингтона розширити район операції НАТО “Активні зусилля” мотивувалося здатністю чорноморських держав самостійно проводити заходи, аналогічні тим, що здійснюються в рамках даної операції. Насамперед йшлося про ініційовану Туреччиною у 2005 році "Чорноморську гармонію", що стала свідченням передбачливості та індикатором настроїв турецького керівництва. Операція зробила очевидним небажання офіційної Анкари допускати присутність на Чорному морі військово-морських сил держав, здатних послабити її вплив.

Крім того, під приводом проведення операції "Чорноморська гармонія", ймовірно, Туреччиною планується поширити свій контроль з Чорноморських проток на всю акваторію моря. За оцінками російських експертів, до можливих планів Туреччини входить ініціатива формування на її території регіонального центру по боротьбі з тероризмом, що спільно з операцією "Чорноморська гармонія" сприяло б зміцненню лідерського статусу держави у регіоні.

Протидія посиленню впливу США у Чорному морі стала точкою зіткнення інтересів Туреччини і РФ. Російським воєнно-політичним керівництвом неодноразово поширювалися через ЗМІ негативні оцінки планованого збільшення присутності ЗС США у Південно-Східній Європі (Румунія, Болгарія) та Закавказзі (Грузія). При цьому наголошується на пріоритетності для російської сторони операції "Чорноморська гармонія", порівняно з операцією "Активні зусилля". 28.02.06 головнокомандувач ВМФ РФ адмірал В.Масорін взяв участь у двосторонній турецько-російській плануючій конференції з питань проведення цієї операції, а гвардійський ракетний крейсер "Москва" ЧФ РФ у рамках підготовки до операції протягом доби провів спільні навчання з турецькими кораблями у південно-західній частині Чорного моря.

Порівняльна характеристика основних форм регіонального співробітництва, представлена у Таблиці 1, дає підстави для наступних висновків:

• Російська Федерація і Туреччина намагаються брати активну участь в операціях, що проводяться в регіонах їх стратегічних інтересів - Чорноморському та Середземноморському;
• операції "Чорноморська гармонія" спільно з "BLACKSEAFOR" перекривають обсяг завдань, на вирішення яких націлена операція "Активні зусилля".

Таблиця 1

Окремо слід відзначити складний період турецько-американських відносин, який вони переживають зараз через різну оцінку ситуації навколо Іраку та Ірану, шляхів її врегулювання, "вірменського питання", а також пасивною, з точки зору Анкари, позицією Вашингтону стосовно терористичної діяльності Національного конгресу Курдистану. На думку керівництва Туреччини, необхідними умовами подальшого розвитку регіонального співробітництва з США є:

• підтримка Вашингтоном позиції Анкари у "вірменському питанні" (про рівень принциповості Анкари щодо цього питання може свідчити сьогоднішній стан турецько-французьких відносин);
• визнання неприпустимості створення курдських автономних або державних утворень спільно з активною протидією терористичній діяльності РПК з території Іраку;
• відсутність порозуміння з наведених питань зумовлена небажанням адміністрації США:
  - послаблювати свої позиції у підконтрольних курдам нафто- і газоносних північних районах Іраку, президентом якого, до того ж, є курд за національністю;
  - покращувати відносини з Туреччиною за рахунок їх псування з Вірменією, де наразі сильні позиції РФ та через чию територію планується проходження газопроводу "Nabucco". Водночас, опосередкованим індикатором стану турецько-вірменських стосунків можуть служити висловлювання турецьких військових експертів та політиків щодо можливості розмороження Нагірно-Карабахського конфлікту та доцільності надання всебічної підтримки Баку.

Таким чином, подальший розвиток воєнно-політичної обстановки у Чорноморському регіоні найближчими роками визначатиметься суперництвом РФ, Туреччина та США за посилення власного впливу з метою здобуття контролю над перспективним транзитним енергетичним коридором Каспій, Центральна Азія – Чорноморський регіон – ЄС, США.

Основними регіональними союзниками США у коротко та середньостроковій перспективі залишатимуться Румунія, Болгарія та Грузія, де крім розгортання сухопутного та повітряного компонентів збройних сил військове керівництво США намагатиметься розмістити елементи системи протиракетної оборони.

Тиск США на керівництво Туреччини з метою створення умов розгортання у Чорному морі військово-морського компоненту збройних сил США, ймовірніше за все, матиме систематичний характер. При цьому ймовірність позитивного для офіційного Вашингтона результату є дуже низькою, у тому числі внаслідок малоймовірності вирішення розбіжностей щодо вірменського та курдського питань через сильне вірменське лобі в США та можливість подальшого ускладнення положення ЗС США в Іраку у разі проведення спільної американо-турецької антитерористичної операції проти курдських бойовиків.

Подальше поглиблення турецько-російського співробітництва обумовлюватиметься спільною зацікавленістю сторін у протидії планам США поширити свій вплив на Чорноморський регіон, а також співробітництвом в енергетичній сфері.

Звідси можна зробити висновок, що негативний вплив на стратегічні інтереси України в регіоні матимуть:

• пошук РФ альтернативних українським шляхів транспортування енергоресурсів, свідченням чого є проекти Південно-європейського газопроводу та нафтопроводу Бургас–Александруполіс;
• транзитні амбіції Туреччини, які перебувають в обернено пропорційному зв’язку  з роллю України як транзитної держави;
• подальше нарощування військової присутності США, що призведе до посилення американо-російського протистояння і, як наслідок, нарощування Кремлем зусиль з інформаційного та економічного тиску на Україну з метою блокування поширення україно-американського співробітництва в регіоні.