Становлення національних Військово-Морських Сил стало невід’ємною складовою створення української державності. Цей процес не був легким, як не був легким й шлях України до своєї незалежності. Одне з визначних місць  в історії українського військового флоту посідають події, що мали місце в 1917-1920 роках.

Цей короткий період відзначився спробою створення нової політичної карти Євразії – перетворення простору деспотичних імперій на співдружність дружніх незалежних демократичних республік – України, Грузії, Росії,  та інших. Нажаль, на той час спроба виявилася невдалою, а нові передумови для реалізації цього амбітного проекту виникли тільки у 1991 році, і довелося все починати спочатку. Зокрема, незалежній Україні довелося знову у 1992 році розбудовувати власні Військово-Морські Сили, які підняли на щоглу той самий прапор, що й у 1917 році.

Історія Чорноморського флоту Російської імперії та його долі у часи революційного лихоліття наразі є надзвичайно заполітизованою та міфологізованою, а відтак і маловідомою. Причина цього криється в намаганні деяких політичних сил використати роздуту помпезну історію флоту для збурення емоцій громадян, які вважають себе спадкоємцями імперського минулого. Кінцева мета такого нагнітання ситуації є невідомою, однак вже зараз це дозволяє отримувати ситуативні політичні дивіденди, зокрема, під час виборів, або на дипломатичному рівні. Про те, що специфічне розуміння флотського минулого сьогодні породжує нездорову ситуацію в суспільстві свідчить, наприклад, «війна пам’ятників» у Севастополі. Згадаймо баталії навколо пам’ятника Катерині ІІ та меморіальної таблички зі згадкою про підняття флотом українських прапорів у квітні 1918 року. У запропонованому дослідженні наведені факти, а не емоції, що супроводжують минуле, сьогодення та майбутнє українського військового флоту.

Історія українського військового флоту часів УНР – сумна і трагічна. Разом з тим, незважаючи на складні і суперечливі процеси, що мали місце того часу на теренах прообразу сьогоднішній українській держави, цей період виявляється багатим на визначні історичні події, що є і залишатимуться предметом гордощів України і українців.

Продовження

Більшість з нас народилися і виросли в Радянському Союзі. І уявлення про Північноатлантичний альянс отримали з радянського агітпропу. Ми всі завчили аксіому, що НАТО – це агресивний військово-політичний блок створений США для знищення Радянського Союзу і країн «народної демократії», придушення революційних і національно-визвольних рухів у всьому світі, експлуатація пролетаріату в країнах Західної Європи. НАТО оточив нас кільцем американських військових баз та тільки чекає сприятливого моменту аби знищити «першу в світі країну рад». Тай годі. Більше було знати і не потрібно.

Одной из основных причин приезда в Украину 16-17 июня 2008 года делегации послов стран Североатлантического Договора во главе с Генеральным секретарем  НАТО Яапом  де Хоопом Схеффером явилась ситуация, которая связана с возникновением в Украине большого количества мифов о НАТО, которые в большинстве своем, несли отрицательный вымысел об Альянсе. Такая обстановка стала волновать даже штаб-квартиру НАТО, так как Украина является ближайшим кандидатом на получение Плана действий по обретению членства в НАТО (ПДЧ).

Руководствуясь геополитическими оценками, Черноморско-Каспийский регион  является  краеугольным камнем стабильности и безопасности в Евразии. Сегодня это очень важный и чувствительный регион между Европой и Азией, Европой и Россией. Видимо, как сегодня, так и в ближайшем будущем  обстановка в регионе будет оказывать решающее влияние на всю Евразию. Поэтому на Украине, в частности  расположенной в центре региона, фокусируются геополитические, военные, экономические и финансовые интересы ведущих глобальных и региональных центров силы. При этом, с момента распада  Варшавского договора, затем и Советского Союза одной из основных геополитических особенностей  региона является увеличение вакуума безопасности и стабильности в нем.

Определенными возмутителями спокойствия в достижении основными игроками своих целей в регионе выступают Украина и Грузия, которые, с одной стороны стремятся к самостоятельности в своих действиях на международной арене, с другой стороны, стали все яснее понимать, что в условиях сегодняшних межгосударственных противоречий с Россией решить свои внешнеполитические задачи можно только в составе военно-политического союза, которым является Организация северо-атлантического договора (ОСАД - НАТО).

Против таких намерений, в частности Украины, настойчиво праведными и неправедными путями выступает Россия.

В шестом (№ 2(6) 2007) номере журнала «Чорноморська безпека» была опубликована статья руководителя Центра этносоциальных исследований при ТНУ им. Вернадского, кандидата философских наук Анатолия Филатова «ОДКБ и ЕЭП в качестве гарантов гражданской безопасности Украины». Об уровне ее научности и беспристрастности рассмотрения проблемы говорит уже название первого раздела: «Миросозидающая миссия Договора о коллективной безопасности», что до боли напоминает типичные заголовки советских пропагандистских материалов типа «На страже мира и социализма», «Против агрессивного блока НАТО», «Крепнущее единство социалистического содружества» и т.д.

В статье рассматриваются проблемы формирования и функционирования Организации Договора о коллективной безопасности с учетом стратегических интересов гражданского сообщества Украины. А также анализируются тенденции развития Единого экономического пространства и место Украины в этом процессе.