Ланцюжкова реакція політики подвійних стандартів на Балканському вузлі призвела до перетворень і у країнах Кавказького регіону. 26 серпня 2009 року виповнився рік від часу визнання Російською Федерацією незалежності Республіки Абхазія. Якого геополітичного забарвлення набула сучасна Абхазія? Які її втрати та надбання? Чи має перспективу розв’язання грузино–абхазьке протистояння?

Новим викликом глобальної стабільності та безпеки після закінчення «холодної війни» і розпаду Радянського Союзу став розвиток кризових ситуацій на регіональному та внутрідержавному рінях Лише на території Радянського Союзу у 1991 році було зафіксовано 76 етнотерторіальних суперечок, за рік вже на пострадянському просторі ця кількість зросла до 180. З кінця 80-х років на території колишнього Союзу зафіксовано п’ять «етнічних» воєн, в яких були задіяні регулярні війська та важка зброя (Карабах, Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я, Чечня) [13, 3].

Розглядаючи регіональні та локальні конфлікти, як загрозу для кожної країни, не можна оминути економічної складової. Адже територія замороженого конфлікту перетворюється в тіньову зону. Економіка перестає розвиватись і переходить в форму класичної тіньової економіки. Відсутня транспарентна фіскальна система, бюджетна система, відсутні нормальні регулятори.

Важливим є і соціальний аспект. За даними Мерілендського університету близько третини населення світу у 25 країнах страждають від заморожених конфліктів. Це мільйони людей, які стали біженцями, це зруйновані сім’ї, це діти, що залишились без батьків [1].

Деякі аналітики кваліфікують події, що відбуваються останнім часом у Криму, як політичну технологію, скеровану на дестабілізацію ситуації в регіоні, і бачать у цьому бажання певних політичних угруповань реалізувати виборчі плани подібно до Росії, де, наприклад, «чеченський фактор» свого часу мав неабияке значення на президентських виборах. Щось подібне ми бачили вже і в Грузії.

Володимир Фесенко, голова Правління Центру прикладних політичних досліджень “Пента” зазначає: «Критична межа – це прихід до влади у Криму агресивних, радикально налаштованих проросійських сил. Якщо це відбудеться, то процес може стати незворотнім і піти неконтрольованим шляхом. І тоді дійсно ми зможемо порівнювати ситуацію у Криму з деякими іншими територіями поза межами України. Зараз підстав для таких порівнянь – з Південною Осетією, Абхазією – немає. Але якщо це відбудеться, то буде ризик втратити Крим».

Після військових дій на Кавказі у 2008 році частина політиків, журналістів і аналітиків обговорювала можливість повторення «південноосетинського сценарію» в Криму. Розгортання глобальної кризи спонукає повернутися до розгляду цієї теми. В даному випадку, абстрагуємося від детального розгляду дій учасників кавказького конфлікту і розуміємо під «осетинським сценарієм» зовнішню дестабілізацію українського регіону і розв'язання Росією військового конфлікту з метою посягання на територіальну цілісність України під приводом «захисту співвітчизників».

Друге півріччя 2008 р., особливо серпень та вересень, позначилися надзвичайно резонансною подією, яка, без перебільшення, змінила увесь геополітичний ландшафт Європейського континенту – російсько-грузинською війною на Кавказі.

Збройна ескалація конфлікту в Південній Осетії була для світової гро¬мадськості повною несподіванкою. Саме тому, вочевидь, у суспільній думці ствердилось уявлення про цей конфлікт як про грузино-осетинський, де грузинська сторона сприймається як агресор, а російська – як захисник осе¬тинів. Проте аналіз його латентної фази показує, що причини та передумови цього конфлікту склалися задовго до серпневих подій. У їх основу були за¬кладені значно глибші протиріччя, ніж ті, які називають грузино-осетинським міжетнічним протистоянням.

Предпринятые, а также запланированные на перспективу шаги азербайджанской дипломатии с целью урегулирования нагорно-карабахского конфликта можно обобщить следующим образом: с одной стороны, идут переговоры для мирного разрешения конфликта, которые ведутся в рамках инициатив Минской группы ОБСЕ, с другой - не исключается возможность военного пути освобождения оккупированных территорий в форме “ultima ratio” при неудачном исходе мирных переговоров.

Следует отметить, что после грузинских событий августа 2008 года разговоры о военном пути решения конфликта несколько отошли на задний план. Если учесть безрезультативность мирных переговоров и определенные тяжкие последствия силового варианта урегулирования конфликта, то возникает естественный вопрос: можно ли считать достаточными для мирного решения конфликта шаги, которые были предприняты азербайджанской дипломатией до сегодняшнего дня? Иначе говоря, были ли использованы все международно-правовые механизмы, призванные достичь мирного урегулирования конфликта?

Вторжение России в Грузию не изменило баланс сил на Южном Кавказе и Черном море. Оно просто подтвердило, что баланс сил уже сместился. Как уже известно, российско-грузинская война привела к тому, что Москва официально признала независимый статус Абхазии и Южной Осетии.

Вечером 10 августа 2008 года в восточной части Черного моря имело место событие, которое, видимо, ляжет в основу не одного исследования теоретиков тактики применения сил флота: впервые за последние 35 лет произошло боевое столкновение с применением крылатых ракет «корабль-корабль». Более того, в акватории Черного моря это первый случай боевого применения ПКР (разумеется, за исключением обстрела российскими ракетчиками теплохода «Верещагин» во время учений в апреле 2000 года, но этот случай будем считать недоразумением, тем более что тогда обошлось без серьезных жертв). Морской бой стал кульминацией морской фазы российско-грузинского конфликта.

Почему случилось так, что ни один грузинский президент: ни ультранационалист Звиад Гамсахурдия, ни излишне осторожный Эдуард Шеварднадзе, ни любимец Запада Михаил Саакашвили не смогли избежать кровопролитного военного конфликта и попались в тот капкан, который, равно как и возможный дальнейший трагический итог, мог разглядеть даже слепец?

Михаилу Саакашвили так же, как и его предшественнику, была необходима маленькая победоносная война в сепаратистском осетинском анклаве, но вместо этого он получил жесткую российскую контратаку, которая для грузинского государства и тысяч мирных жителей завершилась катастрофой.

Дата 8 августа 2008 года для многих людей стала памятной не открытием  ХХIХ Олимпийских игр в Пекине, но и началом вооруженного конфликта между Россией и Грузией в Южной Осетии. Этот конфликт лучше всего характеризуют слова президента Российской Федерации Д. Медведева: «До событий 8 августа мало кто мог поверить, что в наши дни на глазах у всего мирового сообщества может быть развязана полномасштабная военная авантюра» [1]. Однако, по мнению автора, эти слова должны быть обращены ко всем участникам конфликта, и, прежде всего, к самой России.

Необходимо отметить, что этот конфликт отличался от предыдущих, имевших место на постсоветском пространстве прежде всего интенсивной информационной войной. И в эту информационную войну буквально с первых дней конфликта была втянута Украина.